Індія

 

Індія, як колонія Британії, брала участь у Другій світовій війні: 3 млн індійців воювали на фронті.

Під час бойових дій у країні розвинулося машинобудування. Тому Індія сплатила усі борги Британії і вийшла з війни економічно зміцнілою. Однак країна не мала адміністративної єдності через багатоетнічний склад населення Індії, протистояння двох основних релігійних громад — індуїстів, інтереси яких представляв Індійський національний конгрес (ІНК), та мусульман, очолюваних Мусульманською лігою. Усе це заважало згуртуванню населення і послаблювало національно-визвольний рух.

Основи державного ладу, внутрішньої та зовнішньої політики Індії були закладені за прем’єр-міністра Дж. Неру (1947–1964), для якого ідеалом розвитку країни був демократичний соціалізм.

Джавахарлал Неру (1889-1964) — перший прем'єр-міністр Індії. Син відомого індійського адвоката. Здобув вищу освіту в Кембриджі (Англія). Повернувшись до Індії, працював в адвокатській конторі батька. У 1927 р. став головою ІНК; у 1946 р. — віце-прем'єром Тимчасового уряду Індії, а після здобуття країною незалежності — прем'єр-міністром, міністром закордонних справ та оборони.

Проблемою, яка потребувала нагального вирішення, була земельна. Дж. Неру запропонував урядам індійських штатів підготувати проекти аграрних реформ, спрямованих на обмеження поміщицького землеволодіння. Держава виплачувала землевласникам за відчужувану землю грошове відшкодування. Орендарі, які працювали на землі понад п'ять років, отримали право її викупу. У багатьох штатах прийняли закони, які обмежували орендну плату — не більше третини загального доходу. У результаті аграрних реформ майже 60 % поміщицьких земель мали нових господарів. Це послабило соціальне напруження в селах, пожвавило сільськогосподарське виробництво.

Відбувалися реформи й у галузі промисловості. Дж. Неру взяв курс на розвиток важкої промисловості, зокрема на створення металургійних і машинобудівних заводів у межах державного сектора економіки. Ці галузі щедро фінансував уряд, активно залучався іноземний капітал. Виник і поширився релігійний рух сикхів, які становили більшість населення штату Пенджаб. Радикальні організації сикхів виступили за відокремлення Пенджабу й утворення суверенної держави Халістан (буквальний переклад — «країна чистих»).

У зовнішній політиці уряд Індії проводив курс «позитивного нейтралітету», неприєднання до військово-політичних блоків. Індія намагалася впровадити ідеї солідарності незалежних народів Азії в боротьбі проти колоніалізму, підтримувати дружні відносини із сусідами. У 1954 р. Індія й Китай підписали угоду про торгівлю та відносини між тибетськими районами обох країн. Тут уперше було зафіксовано п'ять принципів мирних відносин («панча шила» — п'ять чеснот).

Дж. Неру був одним з ініціаторів скликання наступного року Бандунзької міжнародної конференції країн Азії та Африки в Індонезії. У підсумкових документах конференції втілилися принципи «панча шила», засуджувалися расова дискримінація та колоніалізм «у всіх його проявах як зло, яке потрібно швидко ліквідувати».

У грудні 1961 р. індійські війська звільнили колонію Гоа на заході Індії від португальських колонізаторів. На початку 1960-х років погіршились індійсько-китайські відносини. Через репресії китайського керівництва проти національно-визвольного руху народів Тибету й ламаїстської релігії до Індії втік далай-лама та 20 тис. його прибічників. У жовтні 1962 р. поодинокі порушення кордону переросли у вторгнення китайської армії до гірських областей Індії. Індійська армія зазнала поразки, а війська КНР окупували частину території країни.

Після смерті Дж. Неру спалахнула індо-пакистанська війна. У квітні 1965 р. в районі Кашміру розпочалися прикордонні сутички, які у вересні переросли в справжні бої з використанням найновішої військової техніки. Радянський Союз, основний постачальник зброї для обох сторін, виступив посередником у досягненні миру. Прем'єр-міністр Індії та президент Пакистану підписали декларацію, у якій були викладені умови політичного врегулювання, що відкривали шлях до нормалізації індо-пакистанських відносин. Під час переговорів індійський прем'єр помер.

Індія за часів правління І. Ганді

Новим прем'єр-міністром стала донька Дж. Неру Індіра Ганді, яка керувала країною із середини 60-х років до середини 70-х років ХХ ст. Уряд І. Ганді провів певні соціально-економічні реформи. Зокрема, було націоналізовано 14 найбільших комерційних банків, установлено державний контроль над системою страхування, створено ряд фінансових установ для інвестицій у сільське господарство та промисловість. Надмірна увага, яку приділяла І. Ганді державному сектору промисловості за рахунок приватного сектора, зумовила на початку 1970-х років уповільнення темпів економічного розвитку країни. Великого значення набули заходи, спрямовані на заохочення аграрного підприємництва, зокрема «зелена революція» (посилене фінансування сільськогосподарського виробництва, упровадження прогресивних методів обробітку землі, поліпшення насіннєвого фонду тощо).

Індіра Ганді (1917-1984) — прем'єр-міністр Індії. Донька Дж. Неру. Закінчила Оксфордський університет. Повернулася на батьківщину в 1941 р. У 1959 р. обрана головою правлячої партії «Індійський національний конгрес» (ІНК). Після смерті чоловіка в 1960 р. залишила цю посаду. У 1964 р. була призначена міністром інформації, а в 1966 р. обрана лідером ІНК і прем'єр-міністром.

«Зелена революція», особливо в районах зрошувального землеробства, сприяла зростанню продуктивності сільського господарства, самозабезпеченню країни зерном. Демографічний вибух, що відбувся в той час у країні, десятимільйонний потік біженців зі Східної Бенгалії, спричинений репресіями пакистанської влади, хронічне безробіття зумовили соціальну напруженість у країні.

Непростою була й зовнішньополітична ситуація. У 1971 р. Індія розпочала війну з Пакистаном. Воєнні операції завершилися через два тижні капітуляцією пакистанських військ. На території Східної Бенгалії утворилася нова держава — Народна Республіка Бангладеш. У 1972 р. було підписано індо-пакистанську мирну угоду. Завдяки перемозі Індії у війні зріс престиж уряду І. Ганді.

Під час виборів 1972 р. її партія домоглася значної переваги. Однак війна, хоча й короткочасна, спустошила державну скарбницю. Чимало програм уряду, зокрема й програма боротьби зі злиднями, залишилися без фінансування. Після націоналізації 14 найбільших банків Індії, консервативні лідери ІНК спробували виключити І. Ганді з партії. Партія розкололася на правлячий конгрес (І) та опозиційний конгрес (О). З погіршенням економічної ситуації та зростанням внутрішньої напруженості знизилася популярність І. Ганді. До того ж суд звинуватив її в незаконному отриманні депутатського мандата. У відповідь І. Ганді ввела надзвичайний стан і внесла зміни до конституції, які дали їй можливість зосередити владу у своїх руках. Невдоволення населення надзвичайним станом і прагненням уряду впровадити програму планування сім'ї призвели до поразки партії на виборах.

На початку 1980 р. І. Ганді повернулася до влади. У внутрішній політиці вона зіткнулася з релігійними й етнічними конфліктами. Лідери терористичної групи разом зі своїми прибічниками захопили святиню сикхської релігії — Золотий храм у м. Амрітсарі. У червні 1984 р. І. Ганді віддала наказ армійським підрозділам увійти до Золотого храму. Загинула майже тисяча осіб, зокрема й лідери терористів. За декілька місяців, наприкінці жовтня 1984 р., Індіру Ганді вбили двоє сикхів з її особистої охорони. Прем'єр-міністром і лідером ІНК став її син Раджив Ганді. Він не планував бути політиком (працював пілотом на «Індійських авіалініях»), але смерть старшого брата не залишила йому вибору.

ОПРАЦЮЙТЕ МАТЕРІАЛ ПІДРУЧНИКА