Леонід Брежнєв став
генеральним секретарем ЦК КПРС у немолоді роки: у 1964 році йому вже було 58. І
з роками він та його оточення не молодшали, але надійно закрили можливості
іншим поповнити ряди правлячої номенклатури. Останні роки свого довгого правління
Брежнєв був хронічно хворим. Як і система, якою він намагався керувати.
Офіційно такий стан справ воліли називати «стабільністю», але за цим періодом
закріпилася назва «застій».
За період «застою» розчарування в можливості досягнути комунізму зростало обернено
пропорційно до темпів економічного розвитку. Вони падали з наближенням дати,
яку заповідав Хрущов як термін побудови фундаменту комунізму.
Революційний запал
змінився сатирою та цинізмом, що відображає відомий анекдот того часу:
«Лектор каже, що комунізм вже на горизонті. Його запитують:
— А що таке горизонт?
— Це уявна лінія, в якій небо сходиться з землею і яка віддаляється від нас,
коли ми намагаємося до неї наблизитися». Загальне розчарування поділяла й
офіційна пропаганда, що вигадала термін-замінник — «розвинений соціалізм», що
був перехідним етапом між соціалізмом та комунізмом. У 1977 році прийняли нову
конституцію СРСР, яка так і відома як «Конституція розвиненого соціалізму».
Загалом, декларативністю заяв вона мало чим відрізнялася від попередньої
сталінської конституції. Окрім «розвиненого соціалізму», інновативною була
стаття 6, у якій Комуністичну партію проголошували «керівною і спрямовуючою
силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і
громадських організацій». За традицією, у наступному 1978 році, на основі
радянської, затвердили нову конституцію УРСР.
Політику Брежнєва та його оточення часто називають «неосталіністькою». Після
усунення Хрущова, посадою глави радянського уряду Брежнєв поступився Олександру
Косигіну. З 1965 року він проводить реформи в сільському господарстві та
промисловості, відомі як «косигінські». Реформи повертали зрозумілішу
централізовану модель управління 30-х років. Раднаргоспи ліквідували, і замість
них повернули галузеві міністерства (як союзні, так і республіканські). Тепер
усіма підприємствами керували з центру за галузевим, а не територіальним
принципом. Вони отримали певну самостійність, і їх перевели на госпрозрахунок.
Діяльність підприємств оцінювали не за об'ємом виробленої продукції, а за тим,
як її вдалося реалізувати. Обов'язковий план зменшили, а надлишковий прибуток
лишали підприємствам та колгоспам. Якісну роботу стимулювали матеріально.
Колгоспники отримали гарантований мінімум оплати та доплати за надлишкову
працю. Ціни на сільськогосподарську продукцію лишалися високими, а сама галузь
отримувала капіталовкладення для розвитку.
Восьма п'ятирічка, що тривала з 1966 по 1970 роки дала хороші результати. В
УРСР виробництво промислової продукції зросло наполовину. Сільське господарство
також було на злеті. Загальний рівень доходу республіки піднявся на 30%. Умови
життя населення покращувалися.
Проте з 70-их років економіка пішла на спад. До 1985 року темпи зростання
промислового виробництва знизилися з 8,4 до 3,5 %; у сільському господарстві,
що ніколи не працювало успішно, вони впали з 3,2 до 0,5 %. За офіційними
даними, звичайно. Косигінські реформи провалилися з кількох причин. Перша і
найголовніша — їх здійснювали в межах планової економічної системи,
командно-адміністративними методами, неповоротким апаратом на фоні згортання
політичної лібералізації суспільства. Неначе чорна діра, все більше коштів
затягував у безодню ВПК (воєнно-промисловий комплекс) через «гонку озброєнь».
Щоб задовольнити апетити воєнного монстра, СРСР освоював нові родовища
енергетичних ресурсів, насамперед газу та нафти у Сибірі та Центральній Азії.
Радянський Союз ставав все більш залежним від валюти, отриманої за продаж
ресурсів закордон. Економіка розвивалась екстенсивним, а не інтенсивним шляхом.
Замість вкладати у модернізацію промисловості, основні кошти спрямовували на
освоєння нових родовищ палива.
В УРСР до 80-х років
приблизно половина техніки на підприємствах була в зношеному стані. Промислових
гігантів в Україні будували часто за застарілими технологіями, що призвело до
додаткового навантаження на екологію. Натомість, ввели в дію газові та нафтові
родовища та збільшили обсяги видобування вугілля. Будували нафто- та
газопроводи, щоб постачати газ і нафту в обмін на валюту.
Центр все більше коштів спрямовує за власним розсудом, чим відбирає
самостійність у республік. З 70-х років УРСР отримувала вдвічі менше
капіталовкладень. Усе йде на схід.
Кризові явища у сільському господарстві та нерозвиненість соціальної сфери
призводять до масового відтоку до міст, чисельність населення яких вперше
перевищує чисельність сільського. За оцінками, упродовж 1965-1985 pоків
кількість селян скоротилася на 4,6 млн. осіб. Суттєво сповільнюються темпи
народжуваності. Ближче до 80-х у повсякдення входять такі поняття як «дефіцит»
і «черга». Підсумком економічної та соціальної політики «застою» може бути
популярний жарт: «Ми стояли на краю прірви, але з того часу зробили значний
крок вперед». УРСР
Поки Леонід Брежнєв не укріпив свою владу остаточно, йому була важливою
підтримка українських комуністів. З 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ стає Петро
Шелест. Він просував своєрідну версію українського радянського патріотизму, яка
поєднувала захоплення українською історією та культурою і здобутками республіки
у соціалістичному будівництві. Шелест виступав проти русифікації та вважав
своїм основним завданням розвиток України, а не виконання наказів центру. Свої
погляди він виклав у книзі «Україно наша Радянська».
Водночас, саме за часів Шелеста, у 1965 році, пройшла перша хвиля арештів
українських дисидентів та інакодумців у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі
та Івано-Франківську. 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» в Києві
відбулася знаменита прем'єра фільму «Тіні забутих предків» режисера Сергія
Параджанова. Група дисидентів, серед яких Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав
Чорновіл, публічно виступили проти арешту інакодумців. Під впливом цих подій
Іван Дзюба пише одну з перших праць українського дисидентського руху
«Інтернаціоналізм чи русифікація?». Він з марксистських позицій обстоював
позицію, що при Сталіні національна політика набула рис російського шовінізму.
Цензура працю не пропустила.
У 1967 році з'являється збірка «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола, присвячена
біографіям жертв першої хвилі арешту. У Львові Чорновіл засновує «Український
вісник» — підпільний журнал, що став одним з основних майданчиків дисидентського
руху.Коли Брежнєв на початку 70-х укріплює свою владу, Петро Шелест сам
опиняється не в фаворі. Його працю «Україно наша Радянська» засуджують «за
недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське
ставлення до проявів націоналізму». У 1972 році першим секретарем ЦК КПУ стає
вірний протеже Брежнєва Володимир Щербицький. Саме за час його перебування на
чолі республіки, Україну стали називати «заповідником застою».
Свій прихід до влади він відзначив чисткою партійного апарату від людей,
пов'язаних з Шелестом, та новою, набагато потужнішою, хвилею арештів
інтелігенції. В українському самвидаві це назвали «великим погромом». Одним з
основних ініціаторів та організаторів арештів та переслідувань інтелігенції
вважають Валентина Маланчука, секретаря ЦК КПУ з питань ідеології.
Заарештували орієнтовно
від 70 до 100 людей, серед яких Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус,
Іван Світличний, Євген Сверстюк, літературознавець і правозахисник Валерій
Марченко. Затриманих засудили за «антирадянську агітацію та пропаганду». Частину
запроторили у психлікарню. Ще більше — зазнали «м'яких репресій», наприклад
звільнення з роботи (що в СРСР теж так собі).
У 1976 році виникає Українська Гельсінська Група. Вона мала на меті сприяти
тому, щоб СРСР виконував умови Гельсінської угоди, яку підписали за рік до
того, особливо щодо дотримання прав людини. Групу очолив письменник Микола
Руденко. Одним із засновників став правозахисник і генерал-майор Петро
Григоренко, а учасниками — Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, священик Василь
Романюк — майбутній патріарх української церкви — та інші. У 1977 році
заарештували Левка Лук'яненка, а слідом і інших учасників Української
Гельсінської Групи. Повторних арештів зазнавали і дисиденти, що фокусувалися на
національних питаннях, зокрема В'ячеслав Чорновіл. В тюрмах загинули Василь
Стус, Валерій Марченко та ін.
Метою репресій було побороти самвидав як канал
опозиції владі і придушити в зародку будь-які опозиційні рухи. На деякий час це
вдалося. Репресії поклали край шістдесятництву і вірі в комунізм та «ленінські
ідеали національної політики». Наступного разу українські дисиденти повернуться
уже з іншими гаслами.
Водночас, в освітній та культурній сферах розпочинається русифікація. Російську
мову подавали як мову міжнаціонального спілкування, а отже обов'язковий елемент
інтернаціоналізації. З 1984 року запровадили обов'язкове навчання дітей з шести
років, восьмирічки реорганізували в дев'ятирічки. Двома постановами, «Про
подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних
республіках» та «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в
загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республіках»,
російська мова ставала привілейованою. Так само і у сфері культури та
мистецтва, російська до середини 80-х планомірно витісняла українську, а в
інших республіках — інші республіканські мови.Культурно-мистецька сфера знову
опиняється під ідеологічним тиском. Навіть, якщо не враховувати значний пласт
творчості дисидентів. Зокрема, своєю посадою голови Спілки письменників України
поступився Олесь Гончар за твір «Собор». Критиці піддавали фільми режисера
Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою» та «Вавилон ХХ», «В бій ідуть
лише старі» Леоніда Бикова, що згодом стане культовим. У цей час творить
відомий композитор та поет Володимир Івасюк, автор «Червоної рути».
Наука насамперед відповідає потребам соціалістичного будівництва. Академія наук
суттєво розширюється. Відомий авіаконструктор Олег Антонов розробляє літаки
серії «АН». Академію наук не оминули чистки. Вони проходять насамперед серед
істориків та літературознавців. Через репресії 70-80-років та повернення до
ідеологічного тиску, на фоні економічного «застою» у комунізмі розчаровується
інтелігенція, партійне керівництво, та й усе суспільство. Брежнєв помирає у
1982 році. Його наступники, Юрій Андропов та Костянтин Черненко, також не
молоді, помирають після приблизно року на посаді. Це назвали «парадом
генсеків». Криза радянської системи була очевидною. Щоб лишитися на плаву,
Радянському Союзу потрібно було змінюватися. Період «перебудови» стане
відчайдушною спробою врятувати корабель, що тоне. Однак, що мертве не може
померти знову.
Немає коментарів:
Дописати коментар