Блог учителя історії Фененко Любов Миколаївни: Кризові явища Римської імперії

Після опрацювання матеріалу дайте відповіді на питання

(тест відкритий до 22.00 06.05)

Код доступу 6756202

Криза в Римській імперії в 3 ст.

Добробут імперії часів розквіту ґрунтувався на праці рабів. Однак з припиненням завойовницьких походів кількість рабів зменшилася, на них зросла ціна, тож використання рабської праці стало невигідним. Крім того, раби, які за свою працю нічого не отримували, не були зацікавлені в тому, щоб добре працювати, а навпаки – за першої-ліпшої нагоди вони намагалися втекти, часто повставали проти своїх хазяїв. Тому, починаючи з 3 ст., власники великих земельних маєтків відмовилися від використання рабської праці. Вони надавали рабам ділянку землі та дозволяли мати сім’ю, будинок, власне невеличке господарство. За це колишній раб мав сплачувати власникові орендну плату за користування ділянкою та віддавати певну частку від урожаю. Орендарями також ставали розорені городяни, вільні селяни та інший збіднілий люд – їх називали колонами.

Третє столття виявилося дуже важким для Римської імперії. Окрім господарської кризи, розпочався наступ варварських племен на прикордонні провінції. Особливо грізною силою були готи. У середині століття вони разом з іншими племенами завдавали ударів північним провінціям Риму. На території імперії лютували голод та епідемії, спалахували повстання рабів та колонів. Солдати самі вибирали імператорів. Послаблення центральної влади в Римі призвело до того, що імперія почала розпадатися. Одна за одною провінції робили спроби вийти з її складу. Намісники не бажали підкорятися імператорові й прагнули стати повноправними володарями в провінціях.

Давні греки та римляни називали всіх іноземців, що не володіли грецькою та латинською мовами, варварами – від не зрозумілого для їхнього вуха нагромадження проривних та дрижачих звуків.

Готи – загальна назва одного з германських союзів племен першої половини І тис. н. е. Вихідці зі Скандинавії, готи на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а на рубежі 2-3 ст. – у Східну Європу.

Діяльність імператора Діоклетіана

Призупинити розпад імперії спромігся імператор Діоклетіан. У 284 р. легіони проголосили його імператором. Син вільновідпущеника, він пройшов усі щаблі військової служби – від солдата до полководця Римської імперії.

Для більш ефективного керівництва частинами величезної імперії Діоклетіан узяв собі трьох співправителів. Склалася нова система управління – тетрархія (у перекладі – влада чотирьох). Щоправда, реальна влада належала Діоклетіану. Для резиденції він обрав місто Нікомедію на північно-східному узбережжі Малої Азії. Тож Рим перестав бути центром імперії, оскільки тетрархи правили зі своїх міст-резиденцій.

Аби впоратися з повстаннями та захистити імперію від ворожих навал, Діоклетіан збільшив чисельність армії.

Усю імперію було поділено на військові округи, їх очолювали військові командири, а провінції – цивільні чиновники. Кордони провінцій не збігалися з кордонами округів. Командири та намісники провінцій стежили один за одним та доповідали про все правителям.

Селяни сплачували податок за землю та за кожного члена родини, а городяни – подушний. Для обчислення податків було проведено перепис населення. Податки збиралися не лише грошима, а й продуктами й товарами.

Унаслідок реформ занепад в імперії уповільнився. У 305 р. Діоклетіан відмовився від влади та повернувся в рідну Далмацію (узбережжя Адріатичного моря), де в м. Спалато збудував собі палац. Тут були величезні зали для урочистих прийомів, храм Юпітера, навіть мавзолей імператора. За переказами, під час смути, що спалахнула в імперії, до Діоклетіана прибули колишні співправителі, сенатори Риму, з проханням повернутися на трон. Однак він з гордістю продемонстрував їм... грядки власноруч вирощеної капусти.

1. Імператор Константин

У 306 р. в запеклій боротьбі за імператорський престол переміг один з полководців – Константин (306-337 рр. н. е.). В ознаменування перемоги за його наказом спорудили тріумфальну арку – останню в Римі. Константин продовжив реформи Діоклетіана: замінив знецінені срібні гроші золотою монетою, для поліпшення контролю за сплатою податків він прикріпив колонів до землі, а жителів міст – до свого місця проживання. Ремісникам імператор заборонив змінювати професію. Було збережено поділ імперії на чотири частини.

Певний час імператор не мав постійної резиденції. Місцем своєї столиці він обрав грецьке місто-колонію Візантій на європейському узбережжі Босфору. Місто лежало на перетині шляхів (водного – із Середземного моря в Чорне; сухопутного – з Малої Азії до Європи) і водночас – у центрі володінь імператора. Нову столицю – «Другий Рим» на честь засновника стали називати Константинополем. Від 330 р. Константинополь – офіційна столиця імперії. Швидко розбудовуючись, місто незабаром стало центром торгівлі та осередком культури античної цивілізації, на тисячу років переживши її, ставши столицею Візантійської імперії.

Константин першим вирішив скористатися авторитетом християнської релігії для зміцнення держави. У 313 р. імператор дарував християнам право вільно збиратися й сповідувати їхню віру.

За Діоклетіана та Константина змінився характер влади монарха. На зміну принципату, де імператор був «першим», прийшов домінат – імператор став «домінусом» (паном, господарем). Громадяни держави тепер були підданими імператора, а його влада стала необмеженою. Навіть найближчі радники Константина не мали права сидіти в присутності імператора. Константин носив розкішний, оздоблений золотом одяг, корону, прикрашену коштовностями.

Перегляньте відео