1. Причини впровадження коренізації.
Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів 1920-х рр. в Україні стала політика коренізації, яку проголосив у 1923 р. XII з’їзд РКП(б). Її впровадження зумовлювали низка зовнішніх і внутрішніх причин. Основний зовнішній фактор — формування серед міжнародної спільноти привабливого іміджу СРСР як держави, що забезпечила гармонійний розвиток більшовицьких республік. Суттєвішими виявилися внутрішні чинники. Насамперед необхідно було зміцнити позиції ВКП(б) у суспільстві. Комуністична партія і надалі залишалася нечисленною, переважно російською та міською організацією, що невпевнено почувалася серед селянства і неросійських народів, котрі хитались у своїх настроях, не знаючи, яку владу підтримувати. Тому нагальною стала потреба досягнення компромісу із селянством — переважаючою соціальною верствою у національних республіках, і національною інтелігенцією, лібералізувавши національні відносини.
Не останню роль відігравало намагання більшовицької влади очолити і контролювати процес національного відродження та прагнення розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партії і до управління республікою представників неросійських народів. Тогочасна статистика свідчила не на користь більшовиків. Зокрема, в 1920 р. у КП(б)У українців було 19%, тим часом вони становили 80% населення УСРР. Лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею тільки 2%. Влада прагнула також зміцнити СРСР, розширивши права республік. Таку поступку розглядали як тимчасову компенсацію їм за втрачений державний суверенітет.
Рішення з’їзду передбачали посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат та державні органи; впровадження навчання, організацію культурно-освітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей; вивчення в управлінських структурах мови і культурних традицій місцевого населення. В Україні ця політика називалася українізацією.
2. Ставлення влади і населення до українізації.
Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміну в партійному керівництві, яке складалося з присланих із Москви більшовицьких урядовців. Вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації і ще менше були схильні її втілювати. До того ж багато з них стверджували свою зверхність над «місцевими». Так, один із найвищих чиновників КП(б)У росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховувати ворожість до української мови, обґрунтувавши тезу про «боротьбу двох культур» — передової російської, пов’язаної з робітниками і містом, і відсталої української селянської. За його логікою, в цьому протистоянні рано чи пізно переможе російська культура. Отже, завдання комуністів — підтримати такий «природний процес». Хоча ці ідеї мали багато прихильників у Москві, центр вважав їх передчасними. Тому Д. Лебедя і ще кількох чиновників неукраїнців відкликали з республіки. На їхні місця призначили лояльних і дисциплінованих представників московського центру, зокрема Лазаря Кагановича, котрий очолив ЦК КП(б)У і готовий був проводити лінію партії на українізацію. Водночас у керівництві різними партійними та державними структурами збільшилося представництво українців, які щиро зичили успіху українізації. До них належали такі діячі, як Олександр Шумський, Микола Скрипник, Григорій Гринько.
Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо серед партійців і урядовців. Відтак партійні та державні службовці у 1923 р. отримали вказівку пройти спеціально організовані курси з української мови. Тим, кому не вдалося їх успішно закінчити, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою у листуванні й публікаціях, а згодом українська мова була впроваджена у діловодство партійних структур. Українізація охопила усі сторони життя УСРР, її позитивно сприймало населення. Збереження в середовищі українців рідної мови пояснювалося тим, що українська мова краще, ніж будь-яка інша, давала змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і журналів, спілкуватись із чиновниками та виконувати професійні обов’язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю нечисленної групи інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворилася на основний засіб спілкування і самовираження українців.
У 1920-ті рр. на світосприйняття більшості українців продовжувала впливати церква. Намагаючись послабити Російську Православну Церкву, держава терпимо ставилася до інших релігій і цим скористалася українська інтелігенція, яка мріяла про створення національної церкви. У 1921 р. на Першому Всеукраїнському Соборі у Києві було ухвалено утворити Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Митрополитом обрано Василя Литовського. Прийнятим рішенням завершився тривалий процес формування української незалежної православної церкви, розпочатий ще за доби Української Центральної Ради.
Василь Липківський (1864-1937)
Народився в с. Попудні на Київщині.
Освіта: Київська духовна академія.
Настоятель собору в м. Липовець Київської губернії та Покровської церкви Києва у передмісті Солом’янка, опікун церковних шкіл у тому ж повіті. Директор Київської церковно-вчительської школи. Виступав проти свавілля вищого духовенства та безправності церковних громад. Із 1917 р. — лідер церковно-визвольного руху за утворення УАПЦ.
22 травня 1919 р. відслужив першу літургію українською мовою у Військово-Микільському соборі. Ініціатор скликання першого Всеукраїнського Церковного Собору в Софії Київській. Митрополит УАПЦ у 1921-1927 рр. Провів церковні реформи: впровадження богослужінь українською мовою, розширення прав парафіян у церковних громадах, відродження національних традицій у церковному житті. В 1927 р. за результатами сфабрикованого «Другого собору УАПЦ» «звільнений від тягаря митрополичого служіння». Упродовж десяти років проживав у злиднях і забутті в передмісті Києва. Та, нескорений духом, продовжував працювати, писав «Історію української церкви», перекладав церковні книги українською мовою. 27 листопада 1937 р. розстріляний за вироком НКВС.
«Єдиний спосіб відновити в нашім народі силу свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України — це згадати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз назавжди твердо і якісно зрозуміти, «чиї ми діти».
3. Результати українізації.
Політика українізації сприяла піднесенню української культури, розвитку національних мов і культури численних етнічних груп, які населяли Україну. У діловодстві, освіті, культурі національних районів можна було використовувати національну мову. До кінця 1920-х рр. помітним стало відродження єврейської культури мовою ідиш (в Україні на той час проживало 1,6 млн євреїв), а також культури кримських татар (але не забуваймо, що Крим тоді не належав до УСРР). Крім того, ця політика давала більшовицькому керівництву змогу контролювати процес національного відродження.
Українізація виявилася привабливою для націонал-комуністів, які прагнули поглиблювати національний рух під своїм контролем. Зросла чисельність українців у партійному і державному апараті — з 25% у 1923 р. до 52-54% у 1926-1927 рр. Серед рядових членів КП(б)У також переважали українці. Натомість у керівних структурах партії представництво корінного етносу не перевищувало чверті. Зі санкції московського центру КП(б)У очолювали не українці: німець Еммануїл Квірінг, єврей
Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор. Українізація розглядалася ними як вимушений крок і тимчасова поступка заради зміцнення комуністичної влади на місцях. Досягнувши цього, партійне керівництво із другої половини 1920-х рр. розпочало зводити нанівець досягнення українізації, і на початку 1930-х рр. її припинили. Коренізація виявилася результатом не лише зусиль більшовицької партії, а була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1921 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то велика армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях.
Запамятайте дати
1921 р. — ухвалено рішення про утворення УАПЦ;
1923 р. — XII з’ їзд РКП(б) проголосив політику коренізації.
Форсована індустріалізація.
У грудні 1925 року XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, однак він не вирішив питання про кошти для її проведення. На пленумі ЦК ВКП(б), який розглядав у квітні 1926 р. проблему фінансування, було вирішено, що єдино можливим джерелом для її проведення могла стати реорганізація сільського господарства – колективізація. Водночас актуалізувалося питання капітального будівництва. Гроші на спорудження новобудов брали із аграрного сектору.
У 1927–1928 рр. виникли «ножиці цін» між промисловими товарами і сільськогосподарськими продуктами, штучно встановленими державою для викачування ресурсів із села. Взимку 1928 р. селяни відмовилися продавати зерно державі за низькими цінами, що спровокувало хлібозаготівельну кризу.
Коли адептів «надідустріаліазації» Троцького, Зінов’єва і Камєнєва на XV з’їзді партії у 1927 р. вивели зі складу політичного керівництва, Сталін та його послідовники самі перехопили ідею «надіндустрілізації». Його прихильниками виявилися членами партійно-державного керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович і С. Косіор, голова РНК УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський.
У 1928 р. країна розпочала виконання першого п’ятирічного плану. Капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди України зростати рік у рік, збільшившись із 438 млн крб. у 1928 р. до 1 млрд. крб. у 1931 році.
Продиктовані Сталіним планові темпи зростання промислового виробництва були нереальні – 37,7% за рік. Тоді як за офіційною статистикою середньорічний темпи промислового зростання за роки першої п’ятирічки становили тільки 15,7%.
В Україні п’ятирічний план передбачав вкладення у важку індустрію переважної частки асигнованих коштів – 87,5%, а в легку і харчову промисловість – 12,5%. Однак цей показник був перевиконаний: капітальні вкладення у важку промисловість сягнули 90,5%, а в легку й харчову – 9,5%. На першому місці перебувала металургія, потім – машинобудування, електроенергетика та паливна промисловість.
На поч. 1933 р. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п’ятирічки – за 4 роки і 3 місяці (тобто, до кінця 1932 р.). У другій п’ятирічці (1933-1937) були запроектовані помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції – 13-14%, що ліквідувало гостроту народногосподарських диспропорцій. У другій п’ятирічці, як і в першій, 9/10 капіталовкладень спрямовувалося у важку промисловість. У цей час була подолана інфляція та досягнута стабілізація цін. Загальний рівень цін істотно підвищився.
Серед промислових об’єктів перших п’ятирічок у СРСР виділялися 35 новобудов, на кожну з яких було витрачено до 1936 р. понад 100 млн крб. З них в Україні розміщувалися 12 об’єктів – 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств, тобто третина від загальносоюзних об’єктів. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих підприємств були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи: у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську).
В республіці була відбудована кольорова металургія. У 1938 р. до складу цієї галузі входило 14 підприємств. Безсумнівним лідером тут був Дніпровський алюмінієвий комбінат. Також було заново створена хімічна промисловість, зокрема побудовано один із найбільших у світі содонних заводів – Донсоду (в Лисичанську). У роки довоєнних п’ятирічок Рубіжанський комбінат із виробництва анілінових барвників став одним із найбільших у Європі.
В Україні було зведено чимало великих підприємств-гігантів союзного, європейського та світового значення. Зокрема, внаслідок реконструкції Луганський паровозобудівний завод зрівнявся за своєю потужністю з найбільшим у світі заводом компанії «Амерікен локомотив» і відіграв істотну роль у технічній реконструкції залізничного транспорту СРСР. Навесні 1930 р. у Харкові відбулося закладення найбільшого у світі верстатобудівного заводу. У 1934 р. почав функціонувати найбільший у Європі Харківський турбогенераторний завод. Харківський завод «Серп і молот» спеціалізувався на виробництві молотарок для всього СРСР. Київський завод «Ленкузня» став одним із найбільших в СРСР підприємств річкового суднобудування, головною базою постачання пароплавів і барж для Великого Дніпра.
Ресурси, виділені для електроенергетики, дозволили розгорнути будівництво великих районних електростанцій і заводських електростанцій районного значення. Особливо великі темпи нарощування потужностей електроенергетики спостерігалися на Донбасі. Загалом за період перших п’ятирічок постали Штерівська, Криворізька, Сіверськодонецька, Київська, Харківська, Дніпродзержинська ДРЕС та Червонозаводська і Київська ТЕЦ.
Символом радянської індустріалізації став Дніпрогес, закладений навесні 1927 р. Турбогенератори поставляли американська фірма «Дженерал електрик», що на той час були найвищим виробничим досягненням у світовій енергетиці. Перший електрогенератор постав до ладу у жовтні 1932 р., а в роки другої п’ятирічки було введено чотири агрегати другої черги, після чого ГЕС вийшов на проектну потужність. Завдяки посиленому будівництву електростанцій СРСР на кінець другої п’ятирічки перемістився з 11 місця в світі на 2.
Загалом у другій п’ятирічці СРСР вийшов на друге місце у виробництві продукції чорної металургії (після США). В УРСР за 1928-1937 рр. виплавка чавуну збільшилася у 3,9 рази, сталі – у 3,6 рази, виробництво прокату – в 3,2 рази.
Індустріальна гонитва призвела до обмеження життєвого рівня населення. Економічні труднощі оголошувалися пропагандою неминучими й цілком природними. Метод «підхльостування» полягав не тільки у запровадженні завищених планів, а й у спробах змусити виконавців утілювати ці плани в життя за допомогою терористичних методів.
«Соцзмагання»
Поряд з індустріалізацією у країні розгорнулася кампанія з «соціалістичного змагання». Ініціативу в цьому процесі взяли донецьким шахтарям. Вугледобувна промисловість була найбільш «вузьким місцем» у промисловості. 9 травня 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». У ній зазначалося, що змагання – це не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним – на партію.
Намагаючись підвищити продуктивність праці, уряд вирішив організувати новий робітничий почин і поширити його методами змагання. Взірець вимагалися знайти знову-таки серед шахтарів. Рекорд організував на кадіївській шахті «Центральне-Ірміно». У ніч на 31 серпня 1935 р. молодий робітник О. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником й кріпильником. Це дало йому можливість вирубати за зміну 102 т вугілля – в 14,5 рази більше за норму. Стаханову кріпили лаву два робітники.
Керований партійними, профспілковими та комсомольськими організаціями підприємств стахановський рух швидко поширювався по всій країні. Питома вага стахановців серед робітників залізорудної промисловості в Україні зросла з 12% у листопаді 1935 р. до 24% у серпні 1936 р., в чорній металургії – відповідно з 5 до 25%, у машинобудуванні – з 12 до 32%. Ефективність стахановського руху спочатку була високою. Середньомісячний видобуток вугілля на одного працівника на Донбасі зріс з 16,2 т у 1934 р. до 20,8 т. у 1936 р. Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення в 1936 р. норм виробітку і планових завдань. Однак у 1937 р. у заробітній платі робітників було відновлено граничну межу. Ефективність стахановського руху стрімко пішла на спад.
Підсумки індустріалізації
Індустріалізація кардинально змінила структуру господарства України. Суттєво змінилося співвідношення між сільським господарством та промисловістю. За 1928–1937 рр. у валовій продукції великої промисловості України підвищилася питома вага таких галузей як машинобудування та металообробка (з 13,6 до 29,8%), хімічної індустрії (з 2,95 до 7%), електроенергетики (з 1 до 3,1%), текстильної промисловості (з 2,4 до 3,1%).
Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості низку західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу й машин випередила Францію та Італію. Проте за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу ховалися невтішні економічні результати. Промисловість здебільшого розвивалася у Донецько-Придніпровському районі, що викликало територіальні диспропорції у розвитку окремих регіонів України. Донбас став «всесоюзною кочегаркою». Відірваність від кінцевого споживача зробила виробничі цикли всередині групи «А» самодостатніми. Кінцевими споживачами її продукції був військово-промисловий комплекс. Зумовлений високими темпами капітального будівництва прогрес у промисловості майже не позначився на матеріальному добробуті населенняСтворена в 1930-х роках модель управління виробництвом була командно-директивною. Компартійно-радянська олігархія використовувала ресурси цілком підпорядкованого їй суспільства так, як вважала за потрібне. Індустріалізація мала на меті розбудувати воєнно-промисловий комплекс, розвиваючи промисловість групи «А» (виробництво засобів виробництва), тоді як галузі групи «Б» фінансувалися за залишковим принципом.
join.naurok.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар