1. НІМЕЧЧИНА в 1949—1974 рр. Створена в 1949 р. ФРН відповідно до Конституції проголошувалася демократичною і соціальною федеративною державою. Законодавчу владу здійснював бундестаг — федеральний парламент. Головою держави був президент, що мав досить обмежені представницькі функції. Виконавча влада належала уряду, який формував бундестаг. Очолював уряд канцлер, якого обирали депутати парламенту, а міністрів призначав президент за пропозицією канцлера.
Першим канцлером ФРН у 1949 р. став 73-річний Конрад Аденауер. За 14 років його перебування при владі країна досягла високого рівня політичної стабільності. Він не сприймав експериментів у внутрішній та зовнішній політиці. Провідними політичними силами країни були християнські демократи й соціал-демократи. Перших представляло об’єднання Християнсько-демократичного союзу і Християнського соціального союзу (ХДС/ХСС), других — Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН).
Обидві політичні сили фактично стали загальнонародними, а їхні ідеологічні принципи майже втратили свою відмінність. Комуністична партія, яка раніше мала популярність, поступово втратила підтримку в суспільстві.
Концепцію післявоєнної економічної політики ФРН розробив економіст, майбутній міністр економіки Людвіг Ерхард. Відповідно до неї в країні проголосили курс на будівництво соціальної ринкової економіки. Важливу роль у відбудові економіки відіграла допомога США, надана за «планом Маршалла» в сумі 1,4 млрд доларів. Разом із курсом на створення соціальної ринкової економіки та грошовою реформою це стало передумовою подальшого успішного економічного розвитку ФРН.
Після періоду відбудови (1948—1951 рр.) розпочалося економічне піднесення, яке увійшло в історію як німецьке «економічне диво». Значний внесок у цю справу зробив Л. Ерхард, якого називали ліберальним реформатором нового типу.
Економічне піднесення стало насамперед піднесенням промисловості. Водночас завдяки технічному переоснащенню зменшувалася кількість зайнятих у сільському господарстві й відбувалася його модернізація.
Економіка ФРН набула ознак системи соціального ринкового господарства. Держава взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному соціальну безпеку, зокрема через досягнення повної зайнятості. Станом на 1960 р. кількість безробітних у ФРН становила 0,5 %. Значні кошти держава виділяла на будівництво житла. У 1949—1962 рр. було споруджено близько 6,8 млн квартир.
Німецьке «економічне диво» змінило спосіб життя населення країни. З’явилося суспільство споживання, яке могло дозволити собі різноманітну побутову техніку, автомобіль, відпочинок за кордоном тощо. Дозвілля, притаманне лише заможним верствам суспільства, стало загальнодоступним.
Зовнішня політика К. Аденауера базувалася на принципах атлантизму, поглибленні взаємодії країн Заходу та була спрямована на повноцінну участь ФРН у процесах об’єднання західного світу. У 1949 р. країна стала членом ОЄЕС, що координувала здійснення «плану Маршалла», у 1951 р. — увійшла до Європейського об’єднання вугілля і сталі, у 1955 р. — до НАТО, а в 1957 р. підписала Римський договір про утворення ЄЕС.
У 1961 р. посилилася Друга берлінська криза. Уряд прорадянської НДР відокремив стіною територію Берліна. Популярність К. Аденауера зменшилася. Його східну політику громадськість вважала провальною. У 1963 р. К. Аденауер залишив посаду канцлера.
Конрад Аденауер — канцлер ФРН (1949—1963 рр.)
Людвіг Ерхард — канцлер ФРН (1963—1966 рр.)
ЦІКАВІ ФАКТИ
Основну Ідею своїх перетворень в економіці Л. Ерхард формулював так: «Якщо ми не будемо прагнути постійно поліпшувати життєві можливості нашого народу, то підірвемо цим основу для технічного прогресу, тим самим вийдемо з кола цивілізованих народів, законсервуємося у штучній бідності. Тільки розширивши споживання, ми зможемо надалі брати участь у здоровому світовому розвитку».
Мікроавтобус Bulli — символ німецького «економічного дива»
Будівництво Берлінської стіни. НДР. 1961 р.
Новим канцлером став християнський демократ Л. Ерхард, який виступав за продовження політики свого попередника. Серед його основних заходів були реформа кримінального права, комплекс заходів із соціального регулювання й реформування школи. У німецькому питанні уряд Л. Ерхарда намагався досягти дипломатичної ізоляції НДР і водночас переконати світ у неминучості об’єднання Німеччини на умовах Заходу.
У 1966 р. економіка ФРН увійшла в стадію кризи. Це призвело до зростання безробіття в країні й поширення невдоволення в суспільстві. У 1966 р. уряд Л. Ерхарда пішов у відставку. Новим канцлером було обрано християнського демократа Курта Кізінгера. Для боротьби з кризою уряд запровадив податок на додану вартість і змінив розподіл податків між центром і федеральними землями. У 1968—1969 рр. економічну кризу було подолано.
У 1967—1968 рр. ФРН охопив масовий рух протестів. Його учасники, а це насамперед інтелігенція та студентство, критикували цінності старших поколінь і культивування споживацьких ідеалів. Відбувалися сутички з поліцією. Серед вимог протестувальників проголошувалася також необхідність припинення війни у В’єтнамі. Великими зусиллями влада подолала протести, але вони стали поштовхом до майбутніх змін і реформ у різних сферах життя країни.
У 1969 р. канцлером став соціал-демократ Віллі Брандт. За його словами, уряд тепер діятиме «під знаком оновлення». Важливе місце в перетвореннях уряду посіла освітня реформа. Термін обов’язкового навчання було продовжено до десяти років. Було вдосконалено стипендіальне забезпечення учнівства і студентства. У політичній сфері найважливішим стало зниження вікового цензу для участі у виборах із 21 до 18 років.
У соціальній сфері держава збільшувала розмір допомоги на дітей, виплати малозабезпеченим на придбання житла й поширювала обов’язкове страхування на дітей і студентство.
КАНЦЛЕРИ ФРН у 1949—2018 рр.
Ім'я | Роки перебування при владі | Партійна належність |
Конрад Аденауер | 1949—1963 | ХДС/ХСС |
Людвіг Ерхард | 1963—1966 | ХДС/ХСС |
Курт Кізінгер | 1966—1969 | ХДС/ХСС |
Віллі Брандт | 1969—1974 | СДПН |
Гельмут Шмідт | 1974—1982 | СДПН |
Гельмут Коль | 1982—1998 | ХДС/ХСС |
Герхард Шрьодер | 1998—2005 | СДПН |
Ангела Меркель | 2005—... | ХДС/ХСС |
У 1972 р. було здійснено пенсійну реформу, яка встановила гнучку вікову межу для виходу на пенсію. У господарській сфері держава активізувала регулювання економічних процесів. Це допомогло подолати стагнацію, яка охопила економіку в 1970-х рр.
Нові підходи з’явилися в зовнішній політиці. Уряд вирішив узяти курс на нормалізацію відносин із НДР та іншими країнами «соціалістичного табору», виходячи з необхідності мирного співіснування. У 1971 р. було укладено угоду з представниками чотирьох держав колишньої антигітлерівської коаліції про врегулювання правового статусу Західного Берліна. Політика В. Брандта здобула чимало прихильників у суспільстві. Проте її також критикували.
На початку 1974 р. в економіці загострилися кризові явища. Зросло безробіття. Господарські труднощі посилили невдоволення урядом В. Брандта. У травні 1974 р. канцлер зробив заяву про свою відставку.
2. НІМЕЧЧИНА в 1974—1998 рр. У 1974 р. уряд ФРН очолив соціал-демократ Гельмут Шмідт. Головним його завданням стало подолання економічної кризи, що досягла свого піку. Антикризова політика уряду Г. Шмідта спрямовувалася на стабілізацію фінансової системи, подолання безробіття через раціоналізацію трудових відносин і структурну модернізацію промисловості. Завдяки цим заходам із 1976 р. економіка ФРН почала поступово зростати. Авторитет канцлера стрімко пішов угору.
Проявом подальшого розвитку громадянського суспільства у ФРН у другій половині 1970-х рр. стала поява екологічних рухів. Політичні партії «зелених», що виникли в цей час, на виборах 1983 р. до бундестагу здобули 28 депутатських мандатів. У парламенті «зелені» робили наголос на екологічних проблемах, відмові від насильства, ліквідації військових блоків та ядерному роззброєнні.
Із початку 1980-х рр. в умовах нової економічної кризи позиції уряду Г. Шмідта слабшали. Його намагання збільшувати видатки в соціальній сфері й підвищувати податки в багатьох галузях навіть серед однопартійців Г. Шмідта викликали невдоволення.
У 1982 р. у ФРН був сформований новий коаліційний уряд із представників християнських демократів та вільних демократів, який очолив Гельмут Коль. Новий канцлер, послідовник К. Аденауера, мав намір продовжувати й розвивати його політику. Пріоритетним завданням Г. Коль вважав подолання економічної кризи із застосуванням неоліберальної політики. Для цього було збільшено податок на додану вартість, зменшено податкове навантаження на підприємців і скорочено соціальні видатки.
Результати цієї політики стали помітними вже в 1983 р., коли розпочалося зростання виробництва. Особливо швидкими темпами розвивалися машинобудівна, електротехнічна, хімічна та автомобільна галузі. Подолання кризи дозволило ФРН в 1986—1988 рр. посісти першість у світовому експорті.
Руйнування Берлінської стіни. НДР. 1989 р.
Яку інформацію про зображену подію можна отримати за ілюстрацією?
Пам'ятник «Батьки об'єднання», присвячений 20-річчю об'єднання Німеччини. Зображує бюсти Г. Коля, М. Горбачова та Дж. Буша-старшого. Скульптор Серж Манжен. Берлін. 2010 р.
Гельмут Коль — канцлер ФРН (1982—1998 рр.)
ЦІКАВІ ФАКТИ
У 2014 р. під час відзначення 25-ї річниці падіння Берлінської стіни центр Берліна розділила символічна інсталяція «Кордон світла». Вона була встановлена по лінії проходження 15-кілометрової ділянки стіни. Об'єкт являв собою ланцюг із 8 тис. підсвічених білих повітряних кульок, наповнених гелієм. Увечері 9 листопада їх запустили в небо, що символізувало зникнення Берлінської стіни.
У зовнішній політиці уряд Г. Коля намагався поєднувати євроатлантичне співробітництво та заходи, спрямовані на послаблення міжнародної напруженості. Канцлер установив активні контакти із СРСР, НДР та Польщею.
Одним із найважливіших у діяльності Г. Коля наприкінці 1980-х рр. стало питання об’єднання Німеччини. У цей період під впливом розпочатої лідером СРСР М. Горбачовим політики оновлення НДР охопив народний рух за об’єднання з ФРН. У листопаді 1989 р. було відкрито кордон між НДР та ФРН і зруйновано Берлінську стіну.
Наприкінці листопада Г. Коль представив до бундестагу план об’єднання Німеччини. У його десяти пунктах визначалася послідовність заходів із поступового зближення двох німецьких держав. Канцлера підтримали всі політичні партії, крім «зелених».
2 грудня 1990 р. відбулися перші загальнонімецькі вибори до бундестагу. Першим канцлером об’єднаної Німеччини став Г. Коль. Головним завданням уряду він вважав розгортання трансформаційних процесів у східнонімецьких землях. Значних зусиль вимагало реформування їхньої економіки на ринкових засадах. Ці зміни відбувалися шляхом приватизації державних підприємств і створення умов для їхньої діяльності на основі принципів ринкового господарства. Земельна реформа у східнонімецьких землях мала на меті відновлення правових основ приватної власності на землю. Вона передбачала повернення земельних ділянок колишнім власникам або грошову компенсацію за них.
Зусилля, спрямовані на економічний розвиток східнонімецьких земель, ослабили економіку ФРН і спричинили її спад у 1993 р. У суспільстві з’явилися ознаки розчарування.
Мітинг на честь об'єднання Німеччини. 1989 р.
ЦІКАВІ ФАКТИ
ФРН стала однією з перших держав Заходу, яка 26 грудня 1991 р. визнала незалежність України. Відтоді між державами розвивається широкомасштабна співпраця в різних сферах. На початку вересня 1996 р. канцлер ФРН Г. Коль відвідав Україну.
Християнським демократам не вдалося запропонувати переконливу програму подолання труднощів. Популярність Г. Коля знижувалася.
За результатами виборів 1998 р. у бундестагу виникла коаліція соціал-демократів і «зелених». Новим канцлером став Герхард Шрьодер.
3. НІМЕЧЧИНА в 1998—2017 рр. Із 1999 р. засідання бундестагу відбувалися в будівлі рейхстагу в Берліні. У своїй внутрішній політиці уряд Г. Шрьодера використовував досвід британського прем’єр-міністра Т. Блера. Головним у політиці канцлера стали модернізація суспільного сектору економіки, зниження податків для підприємств і скорочення витрат на оплату праці. Цими заходами його уряд намагався подолати кризу, у якій перебувала економіка ФРН.
У березні 2003 р. Г. Шрьодер подав до бундестагу програму реформування всієї соціальної системи країни. Серед її основних положень були зниження податків із громадян, збільшення видатків на освіту, стимулювання конкуренції у сфері охорони здоров’я. Програма також містила досить непопулярні заходи — скорочення видатків на страхування з безробіття, охорону здоров’я і соціальну допомогу, запровадження спрощеної процедури звільнення працюючих осіб. Однак здійснення цих заходів не допомогло уряду в подоланні кризи.
У зовнішньополітичній діяльності уряд Г. Шрьодера значну увагу приділяв розвитку європейської інтеграції. Із 1999 р. розпочалося формування єдиного європейського економічного простору зі спільною валютою (євро), зовнішньополітичним курсом і політикою безпеки. ФРН брала активну участь у миротворчих акціях ООН. Проте від участі в операції НАТО проти режиму С. Хусейна в Іраку уряд Г. Шрьодера відмовився.
Після парламентських виборів 2005 р. канцлером ФРН уперше в її історії стала жінка — представниця християнських демократів Ангела Меркель. Вона заявила, що має намір продовжувати політику свого попередника, але «іншими способами». У 2006 р. було проведено реформу федералізму, яка суттєво оновила відносини між центром і землями у складі федерації.
Уряд А. Меркель докладав зусиль для створення нових робочих місць і підтримки економіки за рахунок звільнення її від значного соціального навантаження. Під впливом політики уряду до 2003 р. в економіці Німеччини відбувалося пожвавлення, потім розвиток уповільнився. У 2008 р. проявилися перші ознаки фінансової кризи, яка поширилася й на інші сектори господарства. Антикризові заходи уряду А. Меркель дали змогу подолати кризу.
Найскладнішою внутрішньою проблемою ФРН у цей час залишалися східнонімецькі землі. За 17 років у розвиток їх інфраструктури, освіти, медицини, соціальної сфери й житлового будівництва держава вклала близько 1,5 трлн євро. Однак цієї суми було недостатньо. У результаті значна частина працездатного населення була змушена переїхати в західнонімецькі землі. Кількість населення східнонімецьких земель за цей період скоротилася на 17 %.
Ангела Меркель — канцлер Німеччини із 2005 р.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Населення Німеччини налічує близько 82 млн осіб. На її території проживає приблизно 272 тис. осіб українського походження, що становить 0,5 % населення країни. У ФРН діють 34 українські громадські організації. Найвпливовішим є Об'єднання українських організацій у Німеччині. Його метою є координація діяльності всіх інших організацій і захист інтересів українства в Німеччині. Понад 8 тис. студентів з України зараз навчається в німецьких вищих навчальних закладах. У Мюнхені діє Український вільний університет, що надає вищу освіту українською мовою.
У зовнішній політиці уряд А. Меркель загалом поєднував підтримку американського курсу з розвитком європейської інтеграції.
До євроатлантичних прагнень України уряд А. Меркель ставився досить стримано. Після збройної агресії Російської Федерації проти України, що розпочалася у 2014 р., уряд А. Меркель підтримав запровадження санкцій проти Росії. Наступного року голова уряду зробила заяву, що ФРН не постачатиме в Україну зброю, і наголосила на необхідності мирного вирішення конфлікту на Донбасі.
У період перебування А. Меркель на посаді канцлера ФРН переживала багато проблем. Однак уряд й особисто А. Меркель завжди демонстрували конструктивний підхід до їх розв’язання. Цим перш за все обумовлюється високий рівень довіри населення до її діяльності.
4. ІТАЛІЯ в 1945—1975 рр. У червні 1945 р. виник перший післявоєнний коаліційний антифашистський уряд Італії, який розгорнув процес дефашизації та демократизації країни. Усі фашистські установи та організації було ліквідовано, а звинувачених у порушенні правових норм притягували до відповідальності.
Політичній системі післявоєнної Італії була притаманна багатопартійність. Центром, навколо якого гуртувалися демократичні сили, стала Християнсько-демократична партія. Саме її лідер Альчіде де Гаспері очолив створений соціалістами, комуністами й християнськими демократами уряд антифашистської коаліції.
У 1946 р. в Італії було прийнято закон, який удвічі збільшив кількість виборців і надав виборче право жінкам. Однією із головних політичних проблем післявоєнної Італії став її державний лад. Монархія втратила популярність у країні. На референдумі 2 червня 1946 р. більшість населення Італії висловилася за республіку. Відповідно до Конституції 1947 р. формою правління в Італії було обрано парламентську республіку. За новою Конституцією Італія відмовлялася від війни як засобу вирішення міжнародних проблем. Райони проживання німецькомовної, франкомовної та словенської національних меншин отримали особливі умови автономії. Так, їхні керівники мали право брати участь у засіданнях Ради міністрів. Конституція Італії 1947 р. стала найбільш демократичною в Західній Європі.
У 1948—1963 рр. уряди Італії формувалися з представників правоцентристських сил. Вони спиралися на фінансову допомогу конфедерації італійських промисловців і підтримку урядових кіл США, Великої Британії та Франції.
Альчіде де Гаспері — прем'єр-міністр Італії (1945—1953 рр.)
ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ
Із Конституції Італійської Республіки (1947 р.)
Стаття 1. Італія — демократична республіка, яка заснована на праці...
Стаття 7. Держава та католицька церква незалежні й суверенні у відповідних для кожної сферах...
Стаття 42. Приватна власність визнається та гарантується законом...
Стаття 43. Із метою суспільної користі закон може спочатку зарезервувати або на умовах експропріації та за умови винагороди передати державі, суспільним утворенням або об'єднанням працівників або користувачів визначені підприємства...
Обговоріть у парах. Якими були основні засади Італійської Республіки, наведені в уривку з документа?
У 1948 р. США надали Італії за «планом Маршалла» 1,5 млрд доларів допомоги та позику 2 млрд доларів. Завдяки цьому до кінця року обсяги промислового виробництва сягнули довоєнного рівня, а через два роки його наздогнало сільське господарство. Загалом вважається, що відбудова економіки Італії завершилася в 1949 р.
На початку 1950-х рр. Італія за темпами приросту промислової продукції випереджала всі західноєвропейські країни. Період другої половини 1950 — 1960-х рр. увійшов в історію країни як італійське «економічне диво». Щорічне зростання промислового виробництва в цей час становило близько 10 %. Національний дохід збільшився вдвічі. За 15 років Італія перетворилася на високорозвинену індустріальну країну. Звичними предметами побуту італійського суспільства стали автомобілі, моторолери, телевізори, електропобутові прилади тощо.
Ідеологічну основу італійського «економічного дива» склала доктрина «неолібералізму», якої дотримувався голова уряду Італії в 1953 р., християнський демократ А. де Гаспері. Вона базувалася на свободі ринкової торгівлі, розвитку приватного підприємництва й конкуренції.
Наслідком італійського «економічного дива» стало виникнення нової «патерналістської» політики підприємців. Вона полягала в їхній турботі про соціальні потреби робітництва в обмін на його лояльність. У 1960 р. було прийнято закон, що сприяв гендерному рівноправ’ю населення країни. Зокрема, він встановлював рівну оплату праці чоловіків і жінок за однакову роботу, усував інші форми дискримінації жіноцтва.
Негативним наслідком італійського «економічного дива» було поглиблення нерівномірності в розвитку промислової Півночі та аграрного Півдня. Безробіття на аграрному Півдні примушувало багатьох людей виїздити на заробітки до інших країн.
У зовнішній політиці Італія здійснювала прозахідну, атлантичну політику співробітництва із Францією, Великою Британією та США. У 1949 р. вона стала членом НАТО і країною — співзасновником Ради Європи. У 1951 р. Італія підписала угоду про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі, а в 1955 р. увійшла до ООН. У 1957 р. Італія уклала договори про вступ до ЄЕС та Євроатому.
У 1963—1976 рр. Італією керували лівоцентристські уряди із християнських демократів і представників партій лівого спрямування. На початок їхнього правління припадає сповільнення економічного розвитку, яке через кілька років змінилося піднесенням. У 1968 р. національний дохід знову подвоївся.
У 1968—1969 рр. під впливом подій у Франції значних масштабів набули студентські виступи. У протестах «спекотної осені» 1969 р. взяли участь майже 20 млн осіб. Головним здобутком робітництва, яке підтримало протести, стало зростання заробітної плати й запровадження механізму захисту від звільнень через економічні причини.
ЦІКАВІ ФАКТИ
У 1960-х рр. в Італії виникали різноманітні ультраліві та ультраправі групи. Найбільш відомим серед терористичних угруповань крайніх лівих стали «Червоні бригади». Вони прагнули шляхом терору зруйнувати владу в країні для майбутньої побудови соціалістичного суспільства. Поряд із ними діяли ультраправі неофашистські угруповання. Лише в першій половині 1972 р. ультраправі здійснили 271 теракт; теракти супроводжувалися людськими жертвами. Своїми діями вони намагалися налякати суспільство й схилити його до думки про необхідність запровадження жорсткої влади, яка наведе порядок у країні.
Глава Італії Енріко де Нікола підписує Конституцію 1947 р.
Протести «спекотної осені» 1969 р. в Римі.
Яку інформацію про зображену подію можна отримати за ілюстрацією?
В економіці Італії в 1973—1975 рр. спостерігалася економічна криза. Саме нездатність урядів її подолати спричиняла активізацію тероризму ультралівих та ультраправих угруповань.
5. ІТАЛІЯ в 1976 — 1990-х рр. У 1976—1979 рр. уряди Італії очолював християнський демократ Джуліо Андреотті. Його діяльність розпочалася у складній ситуації початку спаду в економіці й активізації терористичних організацій. У березні 1978 р. «Червоні бригади» захопили лідера лівих християнських демократів Альдо Моро. Вони вимагали обміняти його на 13 своїх заарештованих соратників. У травні А. Моро знайшли мертвим у центрі Рима. У таких умовах уряду Дж. Андреотті довелося розпочати реформи, які наприкінці 1978 р. помітно покращили економічну ситуацію в країні. Також він здійснив перетворення, спрямовані на демократизацію армії, поліції, таємних служб і боротьбу з тероризмом. Велике значення мала реорганізація системи університетської освіти.
У 1980—1983 рр. Італію охопила економічна криза. Активізували свою діяльність праві терористичні організації. Здійснені ними теракти зі значною кількістю загиблих викликали в Італії масові акції протесту. Для політичних сил стало зрозумілим, що ліберально-реформістський курс є неефективним. Це обумовило перехід на початку 1980-х рр. до неоконсервативної політики. Уряди Італії, які в 1981—1983 рр. виводили економіку країни з кризи, діяли з урахуванням вимог неоконсервативних підприємницьких груп.
Найбільш послідовним провідником неоконсервативної політики став соціаліст Беттіно Краксі, який очолював уряд у 1983—1987 рр. Він розпочав часткову приватизацію або ліквідацію збиткових державних підприємств. Одночасно стимулювався розвиток дрібного підприємництва. Уряд запровадив режим жорсткої економії та обмежив зростання заробітної плати відповідно до інфляції, зменшив витрати з бюджету на соціальні потреби. Водночас до кримінальної відповідальності було притягнуто членів мафії. У 1986 р. в країні відбувся найбільший за її історію судовий процес над мафією.
Альдо Моро в полоні в «Червоних бригад». Рим. 1978 р.
Прокурори — виконавці операції «Чисті руки» в коридорах Палацу правосуддя в Мілані. 1992 р.
Із другої половини 1980-х рр. розпочалося піднесення економіки. У центрі та на Півночі Італії розгорнулися процеси модернізації промислового виробництва. Збільшилася кількість зайнятих у сфері послуг. У 1986 р. вони становили понад 56 % працюючого населення. На Півдні Італії оновлювалася база сільського господарства, споруджувалися нові промислові підприємства й будувалися дороги. У зовнішньополітичній діяльності уряд Б. Краксі активно розвивав атлантичну солідарність і приєднав Італію до американської програми СОІ.
Пробувши на чолі уряду рекордні для Італії чотири роки, Б. Краксі внаслідок чергового загострення суперечностей подав у відставку.
Період кінця 1980-х — 1990-ті рр. в Італії характеризувався політичною нестабільністю. У 1990 р. Італія була розвиненою індустріальною країною та посідала п’яте місце у світі за обсягом ВВП. Провідною галуззю промисловості стало машинобудування. Країна також утримувала лідерство в харчовій, хімічній, будівельній, легкій промисловості та виробництві побутової електротехніки. У сільському господарстві розвивалися виробництво й переробка рослинної продукції «середземноморського» типу. Унаслідок цього досить багато видів продукції сільського господарства країні доводилося імпортувати.
Провідне місце в зовнішній торгівлі Італії посідали готові промислові товари. На світовому ринку одягу та взуття італійська продукція здобула велику популярність. Із 2002 р. грошовою одиницею в Італії став євро.
За результатами референдуму 1993 р. виборчу систему Італії з прямої пропорційної було перетворено на майже мажоритарну. Ці зміни в Італії називають «Великою реформою», або початком переходу від Першої до Другої Республіки.
У 1992 р. значного суспільного резонансу набула операція «Чисті руки» — так у пресі назвали наймасштабнішу в історії країни кампанію боротьби з корупцією. Кримінальні справи було відкрито проти 3 тис. осіб: проти кожного четвертого депутата, кожного шостого міністра, мерів великих міст тощо. Понад 20 політичних діячів наклали на себе руки. Б. Краксі, засуджений судом на 13 років, утік з Італії. Загальні збитки, завдані країні італійськими політиками-корупціонерами, оцінювалися у 150—180 млрд доларів.
Політичний вакуум в Італії заповнювали нові політичні сили. Найпопулярнішими в цей час стали партії «Вперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі, «Ліга Півночі — федеративна Італія» та реформована неофашистська партія «Національний альянс». Ці три сили здобули перемогу на парламентських виборах 1994 р. До утвореного за їхніми результатами уряду С. Берлусконі вперше за післявоєнну історію увійшли п’ять представників неофашистів. Ці вибори унаочнили крах старої партійної системи з майже півстолітнім домінуванням християнських демократів та остаточно завершили період Першої Республіки в історії Італії.
Сільвіо Берлусконі — прем'єр-міністр Італії (1994—1995 рр., 2001—2006 рр., 2008—2011 рр.)
ЦІКАВІ ФАКТИ
Наприкінці грудня 1991 р. Італія визнала незалежність України. У 1995 р. держави підписали Договір про дружбу і співробітництво. Україна здебільшого експортує до Італії сировину, а імпортує промислову продукцію.
ЦІКАВІ ФАКТИ
С. Берлусконі прийшов у політику у 57 років. Він став першим мультимільярдером, який очолив уряд європейської держави, і рекордсменом Італійської Республіки за часом перебування на посаді голови уряду. С. Берлусконі належить ще один політичний рекорд: у 1994 р. він заснував свою першу партію «Вперед, Італіє!» і через 60 днів виграв із нею парламентські вибори в Італії.
Перший уряд Другої Республіки не зміг швидко й успішно вирішити нагальні проблеми країни й подав у відставку. На позачергових виборах до парламенту 1996 р. перемогли лівоцентристські сили. Створений ними уряд очолював лівий християнський демократ Романо Проді, що відстоював ідеали соціального християнства. Він керував країною 2,5 року й не домігся помітних зрушень на краще. Після нього уряд очолив колишній комуніст Массімо д'Алема, який також не здійснював радикальних перетворень. Після поразки лівих на місцевих виборах 2000 р. він подав у відставку.
Пріоритетами зовнішньої політики тогочасної Італії залишалися відносини з країнами ЄС, участь у європейській інтеграції та зв’язки зі США і НАТО. Італія була членом «групи семи». Спільно зі США вона брала участь у військовій операції проти режиму С. Хусейна в Іраку.
6. ІТАЛІЯ на початку XXI ст. За результатами парламентських виборів 2001 р. уряд Італії знову очолив лідер правоцентристського блоку «Вперед, Італіє!» С. Берлусконі. Він почав реалізовувати свою неоконсервативну програму — зменшив податки, створив 1,5 млн робочих місць, збільшив пенсії та продовжив боротьбу зі злочинністю. Подолавши всі звинувачення у зв’язках із мафією, С. Берлусконі здобув високий авторитет у суспільстві.
У квітні 2008 р. на парламентських виборах правоцентристська коаліція знову здобула перемогу. Із травня 2008 до листопада 2011 р. С. Берлусконі очолював уряд Італії. Його головною проблемою в цей час стало виведення країни зі світової фінансово-економічної кризи, яка охопила Італію у 2008 р. Національна економіка скоротилася приблизно на 5 %. Для її подолання уряд С. Берлусконі розпочав активні міжнародні запозичення. Унаслідок цього державний борг Італії на 2011 р. досяг 120 % від обсягу ВВП країни. Проте ситуація в Італії була більш сприятливою, ніж в Іспанії, Бельгії, Португалії та Греції. При цьому С. Берлусконі категорично відмовився брати кошти в борг у МВФ, вважаючи, що це призведе до втрати країною суверенітету та спричинить нав’язування Італії умов, вигідних МВФ. С. Берлусконі погодився прийняти пропозиції щодо реформ, спрямованих на економію коштів бюджету, висловлені Європейською комісією. Однак ситуація в економіці країни не змінилася на краще.
У листопаді 2011 р., коли уряд Є. Берлусконі пішов у відставку, темпи економічного розвитку Італії були нижчими за середні в країнах ЄС. Надійність італійської фінансової системи знизилася до катастрофічного рівня. Політичне життя також залишалося нестабільним. У період із листопада 2011 до березня 2018 р. в Італії змінилося п’ять урядів. Три з них очолювала Демократична партія, два — незалежні. На виборах у березні 2018 р. коаліція, очолювана 81-річним С. Берлусконі, здобула здобула перемогу.
У червні 2018 р. уряд Італії очолив Джузеппе Конте.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Населення Італії станом на 2016 р. налічувало 60,6 млн осіб. Українці, що мають офіційний дозвіл на проживання, становлять понад 240 тис. осіб. Найбільша частина з них — трудові мігранти, які приїздили сюди із середини 1990-х рр. У 2016 р. в Італії діяло понад 25 українських шкіл. Найбільшим україномовним виданням, що розповсюджується накладом 23 тис. примірників по всій Італії, є «Українська газета», заснована у 2006 р.
ВИСНОВКИ
- ФРН та Італія, подолавши труднощі післявоєнної відбудови, відновили розвиток своїх моделей західного демократичного суспільства з ринковою економікою. У цей період економіка, як і раніше, демонструвала здатність успішно еволюціонувати, пристосовуючись до нових умов і долаючи різноманітні проблеми.
- Обидві країни обрали формою державного устрою парламентські республіки, вважаючи їх найбільш відповідними для реалізації принципів демократії.
- У зовнішній політиці ФРН та Італія послідовно дотримувалися курсу на євроатлантичну інтеграцію.
Дайте відповіді на питання тесту до 22.00 08.11
join.naurok.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар