Якщо з економікою не все задалося, то в культурно-мистецькому житті лібералізація спричинила справжню відлигу. Відновлюють активну творчість митці, чиї твори підлягали гонінням у часи пізнього сталінізму, зокрема Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра. Заговорили навіть про «нову хвилю українізації». Водночас, за положеннями освітньої реформи 1958-59 років, батьки самі більшістю голосів обирали, якою мовою навчатимуться їхні діти у кожній конкретній школі. Як результат, кількість шкіл з російською мовою викладання збільшувалася, а українських — скорочувалася.
На зміну старим митцям приходило нове молоде покоління української інтелігенції — шістдесятники. Вони протиставляли себе офіційним догматам «соцреалізму», шукали нову тематику для своїх творів, пропагували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Серед покоління раннього шістдесятництва слід відзначити поетів Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Дмитра Павличка, літературних критиків Івана Дзюбу, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, художників Аллу Горську, Тетяну Яблонську, Катерину Білокур та Марію Примаченко.
Діяльність шістдесятників не була обділена критичними поглядом владних структур. Свобода часів «відлиги» для митців не була повною. Їхні твори не друкували, в газетах розгорнули критичні кампанії, деякі збірки забороняли. З'являється явище «самвидаву»— видавані поза цензурою підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання, що друкували самостійно, або переписували. А також «тамвидав» — твори, що друкували закордоном.Шістдесятники, що від культури та мистецтва переходили до висловлення політичних поглядів, опозиційних владі, ставали частиною дисидентського руху. Дисиденти прагнули мирним шляхом досягти демократизації політичного режиму та суспільства, змусити владу дотримуватися прав та свобод людини, які вона декларувала, та виступали за вільний розвиток української мови та культури.
- соціально-економічній, вказуючи на низький рівень життя населення та недоліки економічної політики;
- політичній, де булавідсутня реальна політична самостійність республік, існувала однопартійна система, що унеможливлювала демократичний вибір бодай якоїсь політичної альтернативи та легальні зміни влади, чи навіть опозиційну діяльність;
- а також у релігійній, через антицерковну кампанію. Хрущов, як віруючий лише в комунізм, відновив наступ на церкву. Майже вдвічі зменшилася кількість приходів, знову проводили судові процеси над віруючими, а офіційна пропаганда штампувала сотні матеріалів та карикатур на антирелігійну тематику.
Лібералізація суспільно-політичного життя дозволила Микиті Хрущову на початку укріпити своє становище і взяти владу у свої руки. Проте, провал економічної політики, її непередбачуваність та непослідовність об'єднали між собою прихильників старого підходу до управління радянською державою. Колишні протеже Хрущова з числа українських партійців, серед яких були Микола Підгорний і Леонід Брежнєв, змістили його з поста глави держави у 1964 році. Микита Хрущов, зазвичай говіркий та ексцентричний, пішов з посади не сказавши жодного слова. Новим першим секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, за правління якого СРСР увійде в свою класичну епоху «стабільності», більше відому як «застій».
Дайте відповіді на питання тесту
Немає коментарів:
Дописати коментар