У середні віки життя людини як і за античної доби продовжувало залишатися залежним від природно-кліматичних умов. Саме вони визначали спосіб життя, заняття і навіть характер людини.
У ранньому середньовіччі (V-Х ст.), коли клімат порівняно з античними часами став більш вологим і теплим, більша частина Європи була вкрита лісами. Навіть в Італії та Іспанії, де за античних часів було розорено багато земель, лісів було більше ніж полів. Серед цього лісового моря були розкидані невеликі поселення, до яких прилягали клаптики землі, що оброблялися для вирощування городини, бобових та зернових культур.
У період раннього середньовіччя були в основному втрачені традиції землеробства античних часів, тому господарства селянина як правило орієнтувалося на освоєння лісових ресурсів. Ліс у ті часи був основним джерелом життя і доходів. Туди виганялися пастися череди худоби. Там, особливо в дубових лісах, восени набирали жиру свині, відгодовуючись на жолудях. Завдяки цьому селянин отримував на зиму гарантований запас м`ясної їжі. У лісі заготовлювалися дрова для опалення і виготовлялося деревне вугілля, важливий компонент для виробництва залізних знарядь праці і зброї. Ліс давав і будівельні матеріали, бо камінь у ті часи для будівництва був рідкістю. Крім того ліс був місцем для збирання всіляких плодів і ягід, які вносили розмаїття у убогу їжу людини середньовіччя. Особливо важливим для тих часів був мед диких бджіл, враховуючи ту обставину, що цукру тривалий час не знали. У лісі збиралися всілякі смолисті речовини для виготовлення факелів і світильників. Також заготовлювалися кора дуба, без якої не можливо було б вичиняти шкури тварин. Попіл спалених кущів підліску використовували для відбілювання або фарбування тканин. Крім того у лісі і на галявинах збирали лікарські рослини – єдині лікарські засоби тих часів.
Важливим був ліс для полювання. Всі варвари були вправними мисливцями. Щоб полювання у лісі було більш вдалим вони приручили для цього, крім собак, соколів, тхір і навіть оленів, які виманювали своїх диких родичів. Загалом ліс давав можливість простій людині, навіть у голодні роки, вижити. А голодні роки за тих часів траплялися досить часто.
Ліс був важливим компонентом і для заможних верств суспільства. Більша частина володінь великих землевласників складали саме лісові масиви. За підрахунками істориків ліс приносив їм третину доходу. Крім того тут вони віддавалися втіхам полювання.
Капітулярій Віліса (початок ІХ ст.)
Хай гарно слідкують за нашими лісами і гаями; і там, де є місце для розчистки, хай наші економи це зроблять, і хай вони дивляться за тим, щоб поля не захоплювали ліса; і повинні бути такі ліси, де не можна багато рубати дерев або завдавати їм іншої шкоди, і хай вони слідкують за дичиною у лісі; і хай також займуться яструбами і шуліками для нашого полювання; і хай збирають оплату, яка нам належить за це. І хай економи, якщо вони пасуть свиней у лісі, хай управителі чи їх люди, хай вони перші заплатять десятину так, щоб дати приклад іншим, щоб потім і інші також заплатили.
У той же час з лісу виходила вигадана чи справжня небезпека. Ліс був горизонтом для середньовічної людини, кордоном між володіннями сеньйорів. З лісу з`являлися голодні вовки, розбійники, грабіжники і завойовники. Не дивно, що у казках і легендах, що народилися у ті часи, ліс і його мешканці є обов`язковими персонажами.
Розмаїття у такий одноманітний пейзаж вносив лише ландшафт, який дещо коригував основні заняття і життя людей. У гірських районах переважало скотарство, у рівнинних – землеробство.
2. Населення. Лиха середньовічної людини
Європу за середніх віків населяли романізовані народи колишньої Римської імперії, греки, кельти, германці, слов’яни, фракійці, балти, угро-фіни. Чисельність населення можна встановити лише приблизно. Вчені вважають, що після розпаду Римської імперії кількість населення у Європі значно скоротилася.
Що ж спричинило такий спад? Однією з причин історики вважають епідемії чуми. Ця найстрашніша хвороба середньовіччя вперше буквально спустошила Європу в VІ ст. Епідемія тривала півстоліття і подекуди зменшила населення наполовину. Люди сприймали “чорну смерть” як катастрофу, наближення Страшного суду. Порятунку від чуми не було, хіба що втікати з місця епідемії швидко, якнайдалі, а повертатися якомога пізніше.
Скільки ж жило людей у Європі у середні віки? Це питання є досить складним, бо ніхто тоді не проводив перепису населення у сучасному розумінні. Проте правителі та окремі феодали ще у ті часи намагалися знати скільки у них підданих і що у них є у володіннях, щоб з`ясувати скільки вони зберуть податків і з чого матимуть доход. З цією метою проводився опис володінь з усіма мешканцями. Найгрунтовніший такий перепис був здійснений норманськими завойовниками в Англії в 1086 р. Всі списки відомостей в народі називали „Книги Страшного суду”. Для сучасних вченим ці та інші документи стали важливим джерелом для з`ясування кількості мешканців тогочасної Європи. У результаті досліджень з`ясували, що за період середньовіччя чисельність населення Європи зростала. Найактивніше це відбувалося у ХІ-ХІІІ ст. Також вчені з`ясували, що у V – VІ ст. мало місце досить значне скорочення населення в результаті епідемій різних хвороб, у порушенні налагодженого життя часів Римської імперії. У ХІV – ХV ст. знову відбувається скорочення населення у результаті небаченої пандемії чуми.
Найбільшими лихами середніх віків були голод, хвороби, епідемії та війни. Постійна загроза голоду — характерна риса середньовічного суспільства. Недостатній рівень розвитку техніки призводив до низьких врожаїв. Становище залежних селян — більшості виробників сільськогосподарської продукції — не спонукало їх до збільшення врожаїв. Середньовічна Європа постійно перебувала на межі голоду. Достатньо було посухи, тривалих дощів чи нашестя сарани, і рівень населення різко падав у багатьох регіонах.
Розповідь бургундського ченця Рауля Глабера про голод 1027 – 1030 рр. у Нормандії
“… голод почав посилюватися по всій землі, й загроза загибелі постала майже перед усім родом людським… Не було й кількох днів, у які можна було б зібрати хліб… Безперервні дощі настільки залили землю, що протягом трьох років не знаходилося борозни, придатної для засіву. А у жнива бур’ян… вкрив поверхню всіх полів…
Коли поїли всю худобу і птицю, голод став більше дошкуляти людям, вони почали пожирати стерво й робити інші нечувані речі. Щоб уникнути смерті, деякі викопували лісове коріння і збирали водорості…, люди пожирали м’ясо людей…, на ринках стала з’являтися варена чоловічина… Деякі голодні нападали на мандрівників, убивали і пожирали їх…, показували дітям яблуко або яйце, відводили їх у відлюдне місце, вбивали і з’їдали. Цей жахливий голод лютував три роки. Померлих було так багато, що їх не встигали ховати…”
Ті, хто не гинув від голоду, страждали від хвороб. Кепське харчування, неякісні продукти, відсутність уявлень про гігієну, брак елементарної медичної допомоги робили середньовічну людину вкрай вразливою до різних захворювань. Найвищою була смертність від туберкульозу, малярії, прокази, холери, дизентерії, тифу.
Безпорадні та зневірені люди вбачали в них божу кару і зверталися по допомогу до святих. А їх у середньовічній Європі було понад 20. Вважалося, що паломництво і дотик до їхніх мощей виліковує хвороби.
Коли захворювання переходили в епідемії, вони спустошували чималі території. Найжахливішою була чума. Панічний страх, що вона викликала в середньовічної людини, відобразився в тогочасній найпоширенішій молитві до Бога: “Від чуми, голоду і війни врятуй нас, Господи!”
Не менш катастрофічні наслідки мали війни. Протягом середніх віків Європа безперервно страждала від грабіжницьких набігів, загарбницьких і міжусобних війн, іноземних навал. Війни зменшували або повністю знищували мізерні запаси продовольства, доводили до жебрацтва людей, послаблюючи їхню здатність протистояти хворобам і епідеміям.
Усі лиха середньовічної людини призводили до того, що середня тривалість життя становила 22 – 32 роки. Надзвичайно високою була дитяча смертність. До віку 70 років доживали одиниці. Рідкісними винятками вважалися випадки, коли люди за життя знали своїх дідусів і бабусь, чи, тим більше, тривалий час жили з ними разом.
3. Міграції
Обмежене лісом середовище, в якому жила людина середньовіччя, зумовлювало її обмежений кругозір. Але це не є свідченням того, що люди у середні віки були безвилазними домосідами, прив`язаними до своєї ділянки землі оточеної лісом. Навпаки, люди у цей період були досить мобільними і можна твердити, що суспільство весь час знаходилося у русі. Попервах це ще були відголоски Великого переселення народів. Згодом у дорогу людей штовхали вже інші причини. По шляхам Європи рухалися селяни, по одинці і групами, які шукали кращої долі; рицарі – у пошуках подвигів і прекрасних дам; монахи – переходячи від монастиря до монастиря; студенти, які йшли до знаменитих шкіл та університетів; прочани і всілякі жебраки і бродяги. Що штовхало цих людей на довгий і небезпечний шлях? Причин було багато, серед них можна виділити наступні:
- середньовічне суспільство було досить бідним, як правило все майно звичайної людини можна було вмістити у невелику торбинку, і тому у пошуках кращої долі людина готова була йти світ-заочі; до того ж вся земля належала сеньйорам, а селянин лише володів нею, що не прив`язувало його до неї;
- рицарі, щоб отримати свій феод, готові були йти у будь-який похід і оселятися там, де його отримував;
- також саме християнство штовхало людей у далеку дорогу – до місць паломництва, щоб спокутувати свої гріхи:
- крім того люди тікали від епідемій хвороб, голоду, війн і всіляких інших негаразді.
Лише з початком ХІV ст. тяга до своєї малої батьківщини бере гору. Селяни обзаводяться чималим майном, феодали могутніми замками, зростають міста. По дорогам Європи переважно зустрічаються лише жебраки та хворі, а також купці. Європейці стають домосідами.
4. Житло
Вигляд житла залежав від природних умов місцевості, виду занять і рівня добробуту його власника. Селянські хати майже не змінилися від давніх часів до ХХ ст. А от міські будинки, палаци і замки за середніх віків зазнали змін. Споруджували будинки, залежно від матеріального становища і доступних матеріалів, із дерева, каменю або робили глинобитними. Камінь дорого коштував, тому використовувався переважно для будівництва церков, палаців і замків.
Спільним для житла представників різних суспільних верств у ранньому середньовіччі було внутрішнє планування. У більшості будівель не було окремих кімнат. Люди спали, їли й готували їжу в одній кімнаті. Лише з ХІ – ХІІІ ст. заможні городяни і селяни розпочали відокремлювати спальні від кухонь та їдалень. Багато кімнат з’явилось у палацах та замках представників знаті. Однак усі кімнати розташовувалися одна за одною, і для того, щоб потрапити з однієї частини палацу до іншої, потрібно було пройти усі приміщення.
У більшій частині Європи селянські будинки споруджували з дерева; на півдні, де цього матеріалу не вистачало, перевагу надавали каменю. Дах покривали соломою чи очеретом. В одному приміщенні спали, готували їжу, їли. Опалення приміщення і приготування їжі здійснювалося за допомогою відкритого вогнища, яке поступово заступила піч. Коли розводили вогонь, дим виходив крізь отвір у стелі. Димарі з’явилися перегодом. Маленькі віконця не мали шибок, затуляли їх дерев’яними ставнями, шкірою або пузирем. Холодної пори селянська родина часто жила в одному приміщенні з худобою.
Уся обстановка оселі складалася з грубо збитого столу, кількох лав уздовж стін, скрині для зберігання святкового одягу, що його наживали роками і передавали у спадок. Спали на широкому ліжку або на лавах. Постіллю був сінник або матрац, напханий соломою
Людина середньовіччя у своєму житті майже не мала можливості залишитись на самоті. Підтвердженням цього були тогочасні меблі. Ліжко робилося дуже великим і на ньому, зазвичай, окрім господарів, відпочивали також гості. Це вважалось ознакою гостинності. Балдахін — своєрідний “дах” над ліжком — захищав відпочиваючих від комах, яких було вдосталь у будинках.
Прості люди спали переважно на лавах чи скринях. Більшість меблів була грубої та простої роботи. Однак заможні замовляли ремісникам меблі різьблені, інкрустовані коштовними металами і камінням. Звичних для нас шаф не існувало — речі зберігались у скринях. Шафи з висувними шухлядами поширилися з Італії, де їх почали виготовляти з ХІІ ст.
Опалювали будинки вогнищами або камінами. Печі з’явилися лише на початку ХІV ст., коли їх запозичили в північних народів і слов’ян. Освітлювали житло сальними свічками і масляними лампами. Дорогі воскові свічки могли придбати лише заможні люди.
Вигляд більшості середньовічних європейських осель відповідав вислову: “Мій дім — моя фортеця”. І для цього було багато серйозних підстав.
5. Їжа і напої
Переважна більшість європейців харчувалася досить скромно. Їли, зазвичай, двічі на день: вранці й увечері. Повсякденною їжею були житній хліб, каші, боби, ріпа, капуста, зернова юшка з часником або цибулею. М’яса споживали мало. Тим більше, що протягом року було 166 днів посту, коли м’ясні страви заборонялося їсти. Значно більше в раціоні було риби. Із солодощів знали лише мед. Цукор потрапив до Європи зі Сходу в ХІІІ ст. і був дуже дорогим. Фруктів та овочів споживали дуже мало.
Характер харчового раціону знаті й бідноти відрізнявся, головним чином, не якістю споживаного, а його кількістю. У замках їли більше м’яса, причому багато було дичини, оскільки полювання вважалося привілеєм знаті. Полюбляли заможні готувати й дивовижні страви на кшталт смажених пав чи лебедів або паштету з солов’їних язичків. До їжі додавалися східні прянощі — перець, імбир, гвоздика, мускат, кориця. Однак їхня вартість (продавали прянощі на вагу золота) не кожному була по кишені.
У середньовічній Європі багато пили: на півдні — вино, на півночі — пиво. Замість чаю заварювали трави.
Посуд більшості європейців — миски, кухлі — був дуже простим, виготовленим із глини чи олова. Виробами зі срібла чи золота користувалася лише знать. Виделок не було, за столом їли ложками. Шматки м’яса відрізали ножем і їли руками. Селяни споживали їжу з однієї миски всією сім’єю. На бенкетах знаті ставили на двох одну миску та кубок для вина. Кістки кидали під стіл, а руки витирали скатертиною.
6. Одяг і прикраси
Кліматичні умови більшості європейських країн вимагали одягатися тепліше, ніж убиралися римляни. На відміну від античного уславлення краси людського тіла, церква вважала тіло гріховним і наполягала на тому, що його треба прикривати одягом.
Тривалий час жіночий і чоловічий одяг був схожим: довга, до колін, сорочка, короткі штани, верхня сорочка, плащ. У ХІІ ст. він почав дедалі більше розрізнятися, з’явилися перші ознаки моди. Зміни стилів одягу відбивали тогочасні суспільні уподобання. Чоловіки почали носити товсті панчохи, що в ХІV ст. перетворилися на штани, жінки вбирали виключно спідниці. Одначе можливість наслідувати моду мали переважно представники заможних верств. Церква не схвалювала захоплення знаті модою.
З одягу селянин звичайно носив лляну сорочку-камизу і штани до колін чи навіть до кісточок. Поверх камизи вдягали ще одну довгу сорочку з широкими і довгими рукавами (блузу). Верхнім одягом був плащ, стягнутий на плечах застібкою (фібулою). Взимку носили або грубо вичесаний овечий кожух, або теплу накидку з цупкої тканини чи хутра.
Одяг відображав місце людини в суспільстві. У вбранні заможних переважали яскраві кольори, бавовняні й шовкові тканини. Біднота вдовольнялася темним одягом із грубого домотканого полотна. Взуттям чоловіків і жінок були шкіряні гостроносі черевики без твердої підошви. Більшість незаможних людей крокувала сільськими дорогами чи багнюкою міських вулиць у дерев’яних черевиках або й босоніж. Головні убори виникли у ХІІІ ст. й від того часу безперервно змінювалися. Звичні рукавички набули за середніх віків важливого значення. Потиснути руку в них вважалось образою, а кинути комусь рукавичку було виявом презирства і викликом на двобій.
Знать полюбляла додавати до свого одягу різноманітні прикраси. Чоловіки і жінки носили каблучки, браслети, пояси, ланцюжки. Дуже часто ці речі були унікальними ювелірними виробами. Для бідноти все це було недосяжним. І не лише через вартість, а й тому, що було заборонено законом. Значні кошти витрачали заможні жінки на косметику і парфуми, що привозили зі східних країн купці. Їм заздрили представниці прекрасної половини людства, які не могли дозволити собі таку розкіш, але намагалися не відставати від модниць.
7. Внутрішня колонізація
Наприкінці XI ст. населення середньовічної Європи вперше почало відчувати, що йому тісно на своєму континенті. Шляхами блукали рицарі, розмірковуючи, де знайти собі володіння, у якій війні взяти участь і завоювати землі. Селянам також почало бракувати землі, щоби прогодуватися і віддати належну частину своєму феодалові. Все це примушувало європейців розпочати колонізацію — освоєння нових земель. Часом активної європейської колонізації став весь період XI – XIII ст.
У середні віки розрізняють військову (зовнішня) і внутрішню колонізації. Військова колонізація була спрямована на захоплення нових земель силою зброї за межами поширення західно-християнської цивілізації. Військова колонізація європейців була спрямована на Піренейський півострів, де велась боротьба з арабами, і мала назву реконкіста (відвоювання звільнення), у Палестину, куда здійснювалися хрестові походи під приводом звільнення Гроба Господнього, у Прибалтику, де під прапором боротьби з язичниками, фактично нищилося місцеве населення тощо.
Внутрішня колонізація - це освоєння селянами масиву вільних земель в Європі. На той час вільних територій в Європі не бракувало. Потрібно було лише докласти багато праці для того, щоб вони дали врожаї та годували людей. Нові землі селяни освоювали з великими труднощами, але загроза неврожаїв і голоду підштовхувала їх до цього. Вони вирубували ліси, осушували болота і перетворювали їх на родючі поля. Той процес був дуже важким, виснажливим і тривалим. Лише впродовж кількох поколінь селянська родина могла змінити непридатну для сільського господарства місцевість на плодючу ниву. Як правило освоєні землі були продовженням вже існуючих полів.
Сеньйори підтримували зусилля селян, вони розуміли: освоєння нових земель зумовить приріст населення, адже тоді більше людей зможе прогодуватися; можливо навіть, виникнуть нові села, мешканці яких сплачуватимуть їм податки, і вони ще більше збагатіють. Тому феодали заохочували селян до обробітку цілинних земель, звільняючи їх на певний термін від сплати податків.
Потреба в землі навіть підштовхувала селян до наступу на море. Так, мешканці Нідерландів будували дамби і поступово виборювали в моря клаптики суходолу, перетворюючи їх на пасовиська. Змагання людини і водної стихії тривала століттями. Інколи під час штормів море затоплювало осушені землі, але люди відновлювали дамби, і знову замість морських хвиль зеленіли отави.
Для здійснення такого грандіозного наступу на природу потрібні були нові знаряддя праці і всілякі технічні винаходи. Більшість нових знарядь праці чи способів землеробства були винайдено не за часів, коли європейці розширювали свій життєвий простір (ХІ-ХІІІ ст.), а значно раніше. Проте саме у цей час вони стали використовуватися масово і відіграли вирішальну роль. Для вирубки лісів поряд з сікачами стали використовувати важкі сокири. Для оранки нових земель став використовуватись важкий колісний плуг, в який завдяки хомуту і упряжі стали впрягати коня. Хомут переніс тяжіть роботи для коня з шиї на груди, що не сприяло швидкому стомленню. А залізні підкови для коня стали оберігати від травм. Для розпушування землі стали використовувати важкі залізні борони. Завдяки плугу і боронам вдалося освоювати більш важкі, але родючі ґрунти. Важливим елементом сільського пейзажу стали вітряні млини, запозичені зі Сходу.
Поряд з технічними новинками утвердилися і нові технології обробки землі. У більшості районах Європи утвердилося трьохпілля. Земля, яку мав у своєму розпорядженні селянин, він ділив на три частини. Перша частина з осені засівалася озимими культурами. Друга весною яровими. Третя – відпочивала, тобто знаходилася під паром. Наступного року перше поле залишали під пар, друге засівали озимими, а третя – яровими культурами. Крім того здійснювали сівозміну. На одному і тому ж полі не сіяли декілька років поспіль одну і туж ж культуру. Стали використовувати органічні добрива. Ці зміни у техніці і технології дали можливість дещо збільшити врожайність.
Внутрішня колонізація мала значні позитивні наслідки. Так, населення Європи подвоїлося. Вдалося позбутися постійної примари голоду. Змінився раціон харчування: зернові та огородні культури поступово витіснили дари лісів. За кілька століть наполегливої людської праці замість Європи лісів поступово виникла Європа полів.
8. Криза ХІV-ХV ст.
На початок XIV ст. процес розвитку Європи вповільнився, а з 1316 р., коли стався великий голод, взагалі припинився. Економіка Європи вступила в смугу глибокої кризи, яку вона змогла подолати лише через сто років. Чим же була спричинена ця криза?
Коли зростало населення Західної Європи, відповідно, зростав попит на зерно та інші продукти харчування. Щоб задовольнити його, почали використовувати землі, малопридатні для рільництва, бо суттєво збільшувати врожайність на вже використовуваних землях ще не вміли. Та навіть найбільших урожаїв ледь вистачало, щоб усіх нагодувати. Отож, малий врожай і холодна зима могли призвести до катастрофи. А неврожаї чимраз частішали: від початку ХІV ст. в Європі змінилися природні умови — зими стали холоднішими, випадало більше дощів.
Щоб урятуватися від голоду, частина селян почала переселятися до міст, сподіваючись, що, знайшовши роботу, вони зможуть купити собі більше їжі. Але великий наплив робочої сили породив проблему безробіття і падіння заробітків. У 1316 р. Європу охопив голод, який у наступні роки став повторюватися. Голод призвів до тяжких наслідків: знизилася народжуваність, зменшилася кількість шлюбів, поширювалися епідемії та повстання бідних прошарків суспільства. До цих негараздів додалася чума, яка за декілька років охопила всю Європу.
У жовтні 1347 р. до порту Мессіна на Сицилії прибув корабель. На веслах сиділи люди, тіла яких були вкриті темними пухирями, що кровоточили і гноїлися. Моряків мучили болі, вони помирали через декілька днів після появи ознак хвороби. Корабель приплив із Кафи, мешканці якої тікали з міста, оточеного монголами. Останні з відчаю, що не можуть захопити місто, закинули за мури декілька трупів померлих від чуми. У місті почалась епідемія, і мешканці втікали. Вони прибули до Сицилії. Разом з ними сюди дісталися корабельні щури, які разом із блохами були рознощиками зарази. Так поширилась епідемія, названа “чорною смертю”. Чума проявлялась у двох формах: бубонної та легеневої. Перша передавалася через укуси заражених бліх, друга — через кашель або дихання вражала легені. Друга форма була страшнішою, бо від неї вмирали всі хворі, тоді як від першої — 80 %. Оскільки тоді Європу вразили одночасно дві чуми, хвороба швидко косила людей та блискавично поширювалась. Усього за три роки чума вбила чверть населення Європи — приблизно 25 млн людей.
Причин цього лиха ніхто до ладу тоді не знав, але нажахані люди готові були повірити будь-чому, аби знайти винного. І таких “винних” знайшли: євреї отруїли колодязі, щоби знищити християн. Європу охопили єврейські погроми. Так, у містечку Сен-Вельтене було спалено живцем 2000 євреїв. Таке ставлення до євреїв пояснювалося тим, що вони більшою частиною населення сприймалися як чужі: вони моляться не тому Богу, вбили Христа, ведуть інший спосіб життя тощо. Рятуючись від переслідувань, вони тікали до Польщі та Литви, де ставлення до них було більш толерантне.
З листа до папи Климента VI
У році 1348 від Р.Х. майже на всій поверхні землі спостерігається така смертність, якої раніше не було. Живих ледь вистачало, щоб поховати мертвих, або живі відверталися від них з огидою. Страшний жах охопив усіх, і коли в кого-небудь з’являлася виразка або пухлина…, то цій людині не надавали ніякої допомоги, і родичі відверталися від неї… Багато помирало від того, що їм відмовляли в лікуванні… Багатьох, яких уважали приреченими… на смерть… відвозили до ям, де їх заривали; і багатьох було поховано живцем… Чума ця тривала два роки поспіль…
Не було чути дзвонів, і ніхто не плакав, хоч би скільки загинуло в нього рідних та близьких, — майже кожен чекав смерті… Люди говорили і вірили: це кінець світу.
Але кінець світу не наставав, життя тривало. Біди ХІV ст. крім різкого зменшення населення і масового вигнання євреїв дали поштовх великим зрушенням у господарському розвитку Європи. Ті, що вижили, особливо мешканці міст, стали власниками майна померлих. Після страшних років з’явилися нечувано багаті люди — засновники майбутніх купецьких і банківських династій. Тому торговельне життя в Європі не тільки не завмерло, а навпаки, розквітло. Особливо зріс попит на престижні товари (дорогі тканини, коштовності тощо), всілякі делікатеси, що їх скуповували нові багатії та можновладці.
Європа захлинулася пошуком грошей. Землевласники, які за часів чуми втратили значну кількість підвладних селян і прибутків, прагнули за всяку ціну їх збільшити: одні вимагали від своїх селян грошей, інші примушували більше працювати. Своєю чергою, селяни намагалися вирощувати на полях те, що можна вигідно продати: овочі, виноград, рослини, з яких робилися барвники. Виручених коштів стало вистачати, щоб заплатити землевласникам і купити вдосталь хліба, привезеного зі Східної Європи. Поглиблювалося розшарування населення не за родом занять і місцем у суспільстві, а на бідних і багатих, що загострювало відносини в суспільстві та спричиняло потужні виступи бідних прошарків суспільства. Жакерія у Франції, повстання Уота Тайлера в Англії, повстання чесальників вовни (чомпі) у Флоренції тощо. На кінець середньовіччя життя людей вже докорінно різнилося від того, яке воно було на початку середніх віків.
Немає коментарів:
Дописати коментар