Ознайомтеся з теоретичним матеріалом
1. Середньовічна Італія.
Х–ХІ століття для італійських міст - час боротьби з сеньйорами за права комуни. Багато міст отримали ці права. Під владу міста-комуни переходила сільська округа і замки феодалів. Так виникали своєрідні міста-держави, в яких комуна відігравала роль столиці. Спочатку для ухвалення законів та інших важливих рішень скликалися збори за участі дорослих чоловіків, а пізніше - лише заможних. Ці збори отримали назву Велика рада. За виконанням рішень стежив уповноважений - подеста. Іноді подеста зосереджував у своїх руках всю повноту влади, так виникали тиранія і тирани. Приклад такого тиранії - правління сім’ї Медичі у Флоренції.
Італія за часів Римської імперії була її центром і одним із найрозвиненіших її районів. У Середні віки саме з Італії почалося відродження міського життя в Європі. Але постійне перебування під владою іноземних завойовників (лангобарди, візантійці, франки, араби, нормани, німецькі імператори) зумовило те, що італійські міста вважали за краще жити самостійним життям. У XI-XII ст. італійські міста перетворювалися на комуни. За формою правління міста-комуни були перевалено республіками. У містах вирувало бурхливе політичне життя: різні угруповання боролися за владу. У XII-XIII ст. найвпливовішими були два угруповання - гвельфи і гібеліни. Гвельфами називали прихильників імператора, гібелінами - пап римських. Проте у кожного міста були власні інтереси, які воно будь-що відстоювало. Найбільш могутніми містами-державами були Флоренція, Венеція і Генуя.
Флоренція за доби Середньовіччя була одним із найбільш економічно розвинених міст Європи. Основу її багатства становило сукно, що виготовлялося у великих суконних майстернях. У середині XIV ст. таких майстерень налічувалося понад 200. Крім суконного виробництва, у Флоренції розвивалися виробництво шовкових тканин, обробка хутра та ювелірна справа. Також Флоренція була найбільшим центром торговельно-лихварських і банківських операцій. Розташовуючись поряд із Римом, флорентійські банки почали обслуговувати фінансові операції римських пап по всій Європі. Свідченням фінансової могутності Флоренції став золотий флорентійський флорин, який широко використовувався в міжнародній торгівлі.
Робота з документом
ПРО ЕКОНОМІЧНЕ І СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ ФЛОРЕНЦІЇ НА МЕЖІ XIII-XIV СТ. (ІЗ «ХРОНІКИ» ДЖОВАННІ ВІЛЛАНІ)
На той час у Флоренції налічувалося близько 25 тис. чоловіків віком, коли вони здатні носити зброю,- від 15 до 70 років. Усі вони були громадянами, і з-поміж них налічувалося 1500 шляхетних і заможних громадян... Загалом же у Флоренції було 90 тис. ротів (жителів): чоловіків, жінок і дітей, якщо виходити з кількості хліба, необхідного на кожен день. У Флоренції проживало близько 1500 іноземців, мандрівників і воїнів, окрім осіб духовного стану, братів і сестер, які мешкали в монастирях. Дівчат і хлопців віком, коли вони вміли читати (тобто учнів), було 8-10 тисяч; дітей, які вивчали азбуку та алгоритми (математику), у шести школах налічувалося від 1 до 2 тис., а тих, що вивчали граматику і логіку в чотирьох головних школах,- 550-600 осіб. У Флоренції та її околицях було 110 церков, включно з абатствами і церквами релігійних братств... Було понад 200 майстерень, де пряли вовну, і вони виробляли 70-80 тис. одиниць сукна на суму 1200000 золотих флоринів (1 флорин - 3,5 г золота), третина з яких ішла на оплату праці, без урахування прибутку власників, і 30 тис. душ жили за рахунок цього.
Запитання до документа
1) Обчисліть: а) який відсоток населення міста складали найбагатші; б) який відсоток населення був зайнятий у суконному виробництві.
2) Яку інформацію про Флоренцію можна отримати з цього документа?
Продовжіть ознайомлення з теорією
За формою правління Флоренція була республікою. Згідно з конституцією 1293 р., верховним органом влади була сеньйорія. До неї обиралося по одному представникові від 7 старших цехів і по два представники від усіх 14 молодших цехів. Очолював сеньйорію гонфалоньєр, який під час війни ще й командував міським ополченням. Боротьбу за вищі посади в республіці вели декілька найбагатших родин міста. Від кінця XIV ст. найбільшого впливу в місті досягла родина Медичі. У 1434 р. Козимо Медичі став правителем Флоренції майже на 30 років. Офіційно він не мав ніяких титулів, а іменувався простим громадянином Флоренції, але жодне рішення не приймалося без його схвалення. Часто сеньйорія засідала в його будинку. Для посилення свого авторитету в місті він зменшив податки з бідних прошарків суспільства, щедро роздавав милості і займався меценатством. Для боротьби проти політичних ворогів і суперників він широко користувався своїм правом призначати індивідуальні податки, якими просто розоряв їх. Він уникав кровопролиття, а найбільшим покаранням було вигнання з міста.
Наступники Козимо, особливо його внук Лоренцо Щедрий (1469- 1492 рр.), уже не приховували своєї першості в місті. Пишні палаци, королівський спосіб життя поєднувалися з широким меценатством.
Лоренцо скуповував і збирав грецькі й латинські рукописи, античні скульптури та інші цінні речі. На його пенсії жило чимало митців - письменників, поетів, художників. Для проведення своїх фінансових операцій Медичі не соромився використовувати і державну скарбницю.
Поступово авторитет родини зростав у всіх країнах Європи. У 1537 р. вони дістали титул великих герцогів Тоскани. Із цієї родини вийшли знамениті папи римські, зокрема Лев X, французькі королеви Катерина і Марія Медичі.
Міста-республіки Венеція і Генуя досягли найбільшої могутності в XIII-XV ст. Основним джерелом їхнього процвітання була посередницька торгівля в Середземному морі, що давала надзвичайно високі прибутки. Генуя контролювала Західне Середземномор’я і Чорне море, Венеція - Східне Середземномор’я. Суперництво за контроль над важливими морськими шляхами призвело до збройного протистояння. У 1298 р. в морській битві біля Курцоле в Адріатичному морі генуезці завдали поразки венеціанцям і майже століття утримували першість на Середземному морі. Але після вирішальної битви 1380 р. біля Кйоджі, в якій венеціанці вщент розбили флот генуезців, рівновагу було відновлено.
Система управління в республіках, особливо у Венеції, була складною. Вона забезпечувала панування вузькому колу знаті. Венеціанську республіку очолював дож, якого обирали довічно. Але влада його була обмежена Великою радою - вищим законодавчим і контролюючим органом держави. Від кінця XIII ст. влада у Венеції зосередилась у вузькому колі найбагатших родин, прізвища яких було записано у спеціальну «Золоту книгу». Для контролю за дожами і представниками знаті було створено спеціальні судові органи, що карали за спроби зміни державного устрою.
Для панування на торговельних шляхах республіці доводилося вести активну зовнішню політику, яка потребувала значних фінансових, воєнних і дипломатичних ресурсів. Для швидкого реагування на зміни в Європі, які могли вплинути на становище республіки, венеціанці першими почали розсилати спеціальних послів до дворів європейських монархів. їхнім головним завданням було повідомлення про події, що відбуваються в тих державах, де вони перебувають.
3.Прочитайте текст
підручника і на основі отриманої інформації складіть таблицю «Історія Папської
області».
Орієнтовний варіант таблиці
|
Питання
|
Папська
область
|
|
Географічне положення
|
756
р. у центрі Апеннінського півострова виникла Папська держава. Вона поступово
розширювала свої володіння і в XIII ст. охоплювала значні території в Середній Італії
|
|
Причини
розквіту
або
занепаду
|
Наприкінці
ХV ст. Папська область перетворилася на
звичайну
італійську державу, де папи опинилися в залежності від кондотьєрів та їхніх
загонів. До смут призводила й Велика схизма. Папи втратили авторитет й
відмовилися від претензій на верховну владу над світськими правителями
|
|
Форма
державного устрою
|
Республіка
|
|
Основні
історичні
події
|
У
1143 р. римські торговці і ремісники за підтримки
рицарства
оголосили в Римі республіку. 1155 р. імператор Фрідріх Барбаросса придушив
повстання і ліквідував республіку.
Владу папи було відновлено. 1347 р. у Римі знову спалахнуло повстання, яке
очолив Кола ді Рієнцо
|
Додаткова інформація
Як вам уже відомо, володіння пап римських у Центральній Італії - Папська область - постало в результаті подарунка Пипіна Короткого (VIII ст.). Воно поділяло Італію на дві частини і стало чинником, який унеможливлював об’єднання Італії аж до середини XIX ст.
У своїх володіннях, крім церковної влади, папи управляли так само, як і будь-який правитель Європи. Папам, як і королям, не давали спокою великі феодали, які до того ж зазіхали на Святий престол.
Папська область страждала від майже безперервної ворожнечі між папами й імператорами аж до середини XIII ст. У 1143 р. у Римі було проголошено республіку. На її чолі став Арнольд Брешианський, який виступав проти світської влади пап і засилля великих феодалів. Але за допомогою Фрідріха І Барбаросси республіка була знищена у 1155 р.
У XIII ст. папи домоглися розширення своїх володінь за рахунок сусідніх земель, проте влада на місцях належала великим феодалам.
У XIV ст. папи потрапили у залежність від французьких королів і були «ув’язнені» в Авіньйоні. «Авіньйонський полон» мав негативні наслідки для розвитку їхньої держави. Вона розпалася на безліч феодальних володінь, а в Римі почали правити аристократи. Спроба проголосити в Римі комуну в середині XIV ст. виявилася невдалою через слабкість торговельно-промислових верств міста. Заклик керівника руху за комуну Кола ді Р’єнцо об’єднатися всім італійським містам навколо стародавньої столиці теж не було підтримано.
Після придушення комуни і наведення порядку в 1357 р. за ініціативою кардинала Альборноза на зборах вищого духівництва і знаті було прийнято конституцію, згідно з якою в Папській області встановлювалася централізована система управління, а знать, вище духівництво, представники комун у провінціях дістали право видавати закони і розподіляти податки. Проте схизма (розкол) завдала нового удару стабільності. Ситуація покращилася за часів папи Мартіна V (1417- 1431 рр.), який відновив у Римі комуну.
Папська область залишалася слаборозвиненою економічно і з найтяжчою системою експлуатації селян і міських мешканців. Важким тягарем для населення стало свавілля папських чиновників, податки на утримання папської курії, широке будівництво, що розгорнулось у Римі в XV ст. Руйнівною для розвитку Папської області була політика непотизму, коли правлячий папа висував на важливі посади своїх родичів, витісняючи представників свого попередника.
Південна Італія та Сицилія.
Інакше склалася доля Півдня Італії та Сицилії, хоча за своїм розвитком вони не поступалися Півночі. Південноіталійські міста були одними з центрів середземноморської торгівлі. Тут найдовше протрималася влада Візантії. Певний час тут панували араби. У XI ст. ці області були загарбані норманами. Один із норманських правителів, Рожер II, у 1130 р. об’єднав Південь Італії і Сицилію в єдине могутнє Сицилійське королівство, столицею якого стало місто Палермо. Формально вважалося, що сицилійські королі є прямими васалами пап римських, проте вони проводили самостійну політику. У Сицилійському королівстві мирно співіснували різні народи - італійці, греки, араби, нормани. Панувала і віротерпимість. У 1189-1268 рр. сицилійською короною володіли німецькі імператори з династії Штауфенів. За часів правління Фрідріха II (1212-1250) королівство досягло найвищого ступеня централізації і процвітання.
Для свого часу Фрідріх II був дивовижною людиною і незвичним правителем. Він не любив Німеччину через її бунтівних герцогів і майже все життя провів у Сицилійському королівстві. Вся Італія дивувалася з того, як жив імператор та його двір.
Проте Фрідріх II був не диваком, а досить талановитим правителем, про що свідчать перетворення в Сицилії. За допомогою найманих загонів мусульман він придушив повстання знаті й оприлюднив у 1231 р. Конституцію (основний закон) Сицилійського королівства. Цей документ значно обмежував права феодалів та їхній вплив на державні справи. Всі замки, побудовані знаттю за останні 40 років, за наказом Фрідріха II було зруйновано. Вся влада зосереджувалася в руках імператора і його намісників. Королівство було переділено на дев’ять провінцій, де діяли збори представників трьох станів - міщан, баронів і вищого духівництва. Станові збори мали право вирішувати питання обкладення податками різних верств населення. Феодали, як і представники інших станів, були змушені підкорятися суду імператорських намісників. Існував і один, спільний для всіх провінцій, королівський суд на чолі з головним королівським суддею. Усе населення мусило сплачувати до королівської скарбниці податок за користування землею. За порядком стежила добре організована поліція. Існували також постійна наймана армія і морський флот, що підпорядковувалися безпосередньо королю.
Приділяв Фрідріх II увагу і розвиткові освіти. За його наказом 1224 р. в Неаполі заснували університет - перший університет, заснований світською владою. Особи, які бажали отримати державну посаду або провадити діяльність, що вимагала спеціальних знань (наприклад, медицина), повинні були скласти державний іспит.
Здійснені Фрідріхом II перетворення зробили Сицилійське королівство першою в Європі централізованою державою - країною, що підпорядкована єдиній центральній владі (в цьому випадку - королівській).
Але постійні війни Фрідріха II розорили королівство, і у другій половині XIII ст. колись могутнє централізоване Сицилійське королівство вступило в період занепаду. Воно стало об’єктом зазіхань із боку французів (Анжуйська династія) і Арагону. У 1302 р. Сицилія потрапила під владу Арагону, а в Південній Італії (Неаполітанському королівстві) закріпилася династія Анжу. Тривала боротьба призвела до занепаду міст із колись розвиненою торгівлею та сільським господарством.
Держава розпалася на окремі феодальні володіння. Неаполітанські королі потрапили в залежність до флорентійських, генуезьких і венеціанських купців та банкірів. На Неаполітанське королівство висунув претензії король Арагону, який у 1442 р. домігся свого. Під владою Арагону Сицилія і Неаполітанське королівство мали короткий період стабільності, економічного і культурного піднесення.
2. Середньовічна Іспанія
Арабська Іспанія
У VII-VIII ст. весь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами. Європейці називали їх маврами - за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії. На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу - Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія перетворилася на найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси в Європу проникали досягнення арабської культури і науки.
За арабського панування Іспанія досягла небаченого розквіту. У країні, що завжди потерпала від посухи, араби запровадили систему штучного зрошування і вирощували рис, цукрову тростину, апельсини, лимони та інші нові культури. Відновилося видобування срібла, переживали піднесення ремесла. Купці везли з мусульманської Іспанії до інших країн шовкові та вовняні тканини, вироби з металу, шкіри, скла. Іспанські араби налагодили торгівлю з країнами Сходу, Візантією, Францією та Італією. Завдяки розвиткові господарства значно зросла кількість населення. Кордова - столиця халіфату - була в XI ст. найбільшим містом Європи. Його населяло близько 500 тис. жителів, тут було 113 тис. будинків, 3 тис. мечетей, 80 шкіл, 300 терм (лазень).
Халіфи влаштували тут найбільшу бібліотеку, що містила декілька сотень тисяч книг, і вищу школу, де навчалися тисячі студентів. До Кордови навіть приїжджали навчатися християни з інших країн Європи.
До наших часів збереглися пам’ятки архітектури, побудовані арабами в Іспанії: Кордовська мечеть, палац Альгамбра у Гранаді, палац Алькасар у Севільї та ін. Вони засвідчують дивовижне поєднання мусульманського та європейського архітектурних стилів.
Однак, поряд із великими досягненнями, у халіфаті поєднувалися національне гноблення та ісламізація (навертання до мусульманської віри) християнського населення.
Реконкіста. Створення Іспанського королівстваБоротьба за звільнення Іспанії від маврів розпочалася майже одразу після її поневолення. Центром цієї боротьби стало невелике королівство Астурія, що утворилося у горах на півночі Піренейського півострова. Згодом королівство отримало назву Леон, а ще пізніше - Кастилія (країна замків). Безліч збудованих замків стали опорою для просування на південь. Звільнення зайнятих арабами земель дістало назву Реконкіста (ісп. reconquista - відвоювання) і тривало приблизно вісім століть, аж до кінця XV ст.
Спочатку Реконкіста відбувалася з перемінним успіхом. У X ст., за правління халіфа Абд-ар-Рахмана, попередні успіхи християн ледь не було втрачено. Арабське військо під командуванням видатного полководця ал-Мансура («Переможець») за 20 років здійснило 50 вдалих рейдів у володіння християн.
Але вже наступного століття внутрішні негаразди халіфату, який розпався на декілька еміратів, дали змогу християнам під керівництвом короля Кастилії Альфонса VI звільнити давню столицю вестготського королівства Толедо.
Реконкіста одночасно була складовою наступу християнського світу, формою воєнної колонізації. Вирішальні її успіхи припали на XI- XIII ст., коли хрестоносці «звільняли» Палестину, а німецькі рицарі «наступали» на сході Європи. У визволенні Піренейського півострова від арабів брали участь не лише іспанці й португальці, а й рицарі з інших європейських країн. За рицарями, як і на сході Європи, йшли селяни, осідаючи на землях, завойованих мечами. Вони отримували особисту незалежність, а жителі визволених міст - самоврядування. Рицарі привласнювали величезні маєтки і палаци, що раніше належали мусульманам.
Цікаво знати
На цьому етапі Реконкісти уславився кастильський рицар Родріго Діас де Бівар (1043-1099). Він був полководцем у короля Кастилії Санчо II. За воєнну доблесть іспанці називали його Кампеадором (Войовник), а маври - Сідом (Господар). Сід поводив себе занадто незалежно і самовпевнено. То він служив королю, то, посварившись із ним, почав служити еміру Сарагоси, зрештою зі своїм відданим загоном захопив Валенсію і став її правителем. Після смерті Родріго Діаса маври повернули собі Валенсію, але його перемоги закарбувалися в народній пам’яті і знайшли своє відображення у поемі «Пісня про мого Сіда».
На визволеній від арабів території на початку XII ст. утворилися чотири християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра і Португалія. Часом найбільш напруженої боротьби стало XII ст. Саме тоді Реконкіста перетворилась на священну війну християн проти мусульман, як і хрестові походи до Палестини. Для боротьби проти арабів, як і на Сході, були засновані духовно-рицарські ордени - Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова. Вирішальна битва відбулася біля Лас-Навас-де-Толоса в 1212 р. У 40-х рр. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територія Гранадського емірату.
«Утворення об’єднаного Іспанського королівства».
У 1479 р. унаслідок династичного браку Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського утворилося об’єднане Іспанське королівство. Щоб з’ясувати, якими шляхами відбувалося об’єднання, звернемося до схеми.
У XIV–XV ст. на Піренейському півострові існували держави - Кастилія, Арагон з Каталонією і Валенсією, Португалія, Наварра та останній оплот маврів на півострові Гранадський емірат. Після укладення шлюбного союзу між династіями Арагону і Кастилії, утворилася крупна монархічна держава, до якої увійшли Сицілія, Сардінія і Південна Італія.
У 1492 р. Фердинанд та Ізабелла звільнили від маврів Гранаду, а в 1512 р. приєднали Наварру. Спроба приєднати Португалію виявилася невдалою. Так завершилося об’єднання Іспанії.
Перемога Іспанії над еміратом у Гранаді означала завершення Реконкісти. Цього ж року Христофор Колумб відкрив Америку, що ознаменувало початок нового періоду всесвітньої історії.
У 1474 р. наступник арагонського престолу Фердинанд узяв шлюб із королевою Кастилії Ізабеллою. 1479 р., коли на престол Арагону вступив Фердинанд, вважається датою об’єднання двох королівств у єдину Іспанію. Проте процес реального об’єднання Кастилії та Арагону розтягнувся у часі. Частини держави суттєво відрізнялися. Фердинанд та Ізабелла активно взялися до формування єдиної держави із сильною центральною владою. Різні за характером - розумна, доброзичлива Ізабелла і хитрий, підступний Фердинанд - були єдиними у своєму релігійному фанатизмі та прагненні до абсолютної влади. Все, що заважало цьому, підлягало знищенню: іновірці, місцеві вольності, комунальні права, привілеї дворян тощо. Монархи активно підтримували священну інквізицію. Після зміцнення влади і наповнення скарбниці Фердинанд та Ізабелла розпочали виконання останнього завдання Реконкісти - завоювання Гранади - володіння мусульман на крайньому півдні Піренейського півострова.
Після нетривалої війни 2 січня 1492 р. над сторожовою вежею двору гранадських емірів було піднято іспанський прапор. Умови капітуляції емірату були сприятливими для арабського населення. Вони зберігали свою землю та віру. Проте з моменту завоювання всі обіцянки почали порушуватися. На землях Гранади шаленіла інквізиція, почалося насильницьке хрещення. Фердинанд та Ізабелла були фанатичними католиками. Вони навіть отримали від папи почесний титул - Католицькі королі. У 1502 р. Фердинанд та Ізабелла видали указ, згідно з яким кожен мавр або єврей повинен був або хреститися, або залишити Іспанію. Цей указ започаткував масовий виїзд із Іспанії маврів та євреїв, що призвело до занепаду торгівлі, ремесел, сільського господарства, до знелюднення багатьох теренів.
Ціною об’єднання Іспанії стали жертви інквізиції, сотні тисяч вигнанців та економічний занепад багатьох районів. Ці негативні наслідки на той час не були такими відчутними. Вони проявилися дещо пізніше - тоді, коли Колумб відкрив Америку, з якої до Іспанії ринуло стільки золота і срібла, що занепад економіки нікого не схвилював.
У своїх володіннях, крім церковної влади, папи управляли так само, як і будь-який правитель Європи. Папам, як і королям, не давали спокою великі феодали, які до того ж зазіхали на Святий престол.
Папська область страждала від майже безперервної ворожнечі між папами й імператорами аж до середини XIII ст. У 1143 р. у Римі було проголошено республіку. На її чолі став Арнольд Брешианський, який виступав проти світської влади пап і засилля великих феодалів. Але за допомогою Фрідріха І Барбаросси республіка була знищена у 1155 р.
У XIII ст. папи домоглися розширення своїх володінь за рахунок сусідніх земель, проте влада на місцях належала великим феодалам.
У XIV ст. папи потрапили у залежність від французьких королів і були «ув’язнені» в Авіньйоні. «Авіньйонський полон» мав негативні наслідки для розвитку їхньої держави. Вона розпалася на безліч феодальних володінь, а в Римі почали правити аристократи. Спроба проголосити в Римі комуну в середині XIV ст. виявилася невдалою через слабкість торговельно-промислових верств міста. Заклик керівника руху за комуну Кола ді Р’єнцо об’єднатися всім італійським містам навколо стародавньої столиці теж не було підтримано.
Після придушення комуни і наведення порядку в 1357 р. за ініціативою кардинала Альборноза на зборах вищого духівництва і знаті було прийнято конституцію, згідно з якою в Папській області встановлювалася централізована система управління, а знать, вище духівництво, представники комун у провінціях дістали право видавати закони і розподіляти податки. Проте схизма (розкол) завдала нового удару стабільності. Ситуація покращилася за часів папи Мартіна V (1417- 1431 рр.), який відновив у Римі комуну.
Папська область залишалася слаборозвиненою економічно і з найтяжчою системою експлуатації селян і міських мешканців. Важким тягарем для населення стало свавілля папських чиновників, податки на утримання папської курії, широке будівництво, що розгорнулось у Римі в XV ст. Руйнівною для розвитку Папської області була політика непотизму, коли правлячий папа висував на важливі посади своїх родичів, витісняючи представників свого попередника.
Південна Італія та Сицилія.
Інакше склалася доля Півдня Італії та Сицилії, хоча за своїм розвитком вони не поступалися Півночі. Південноіталійські міста були одними з центрів середземноморської торгівлі. Тут найдовше протрималася влада Візантії. Певний час тут панували араби. У XI ст. ці області були загарбані норманами. Один із норманських правителів, Рожер II, у 1130 р. об’єднав Південь Італії і Сицилію в єдине могутнє Сицилійське королівство, столицею якого стало місто Палермо. Формально вважалося, що сицилійські королі є прямими васалами пап римських, проте вони проводили самостійну політику. У Сицилійському королівстві мирно співіснували різні народи - італійці, греки, араби, нормани. Панувала і віротерпимість. У 1189-1268 рр. сицилійською короною володіли німецькі імператори з династії Штауфенів. За часів правління Фрідріха II (1212-1250) королівство досягло найвищого ступеня централізації і процвітання.
Для свого часу Фрідріх II був дивовижною людиною і незвичним правителем. Він не любив Німеччину через її бунтівних герцогів і майже все життя провів у Сицилійському королівстві. Вся Італія дивувалася з того, як жив імператор та його двір.
Проте Фрідріх II був не диваком, а досить талановитим правителем, про що свідчать перетворення в Сицилії. За допомогою найманих загонів мусульман він придушив повстання знаті й оприлюднив у 1231 р. Конституцію (основний закон) Сицилійського королівства. Цей документ значно обмежував права феодалів та їхній вплив на державні справи. Всі замки, побудовані знаттю за останні 40 років, за наказом Фрідріха II було зруйновано. Вся влада зосереджувалася в руках імператора і його намісників. Королівство було переділено на дев’ять провінцій, де діяли збори представників трьох станів - міщан, баронів і вищого духівництва. Станові збори мали право вирішувати питання обкладення податками різних верств населення. Феодали, як і представники інших станів, були змушені підкорятися суду імператорських намісників. Існував і один, спільний для всіх провінцій, королівський суд на чолі з головним королівським суддею. Усе населення мусило сплачувати до королівської скарбниці податок за користування землею. За порядком стежила добре організована поліція. Існували також постійна наймана армія і морський флот, що підпорядковувалися безпосередньо королю.
Приділяв Фрідріх II увагу і розвиткові освіти. За його наказом 1224 р. в Неаполі заснували університет - перший університет, заснований світською владою. Особи, які бажали отримати державну посаду або провадити діяльність, що вимагала спеціальних знань (наприклад, медицина), повинні були скласти державний іспит.
Здійснені Фрідріхом II перетворення зробили Сицилійське королівство першою в Європі централізованою державою - країною, що підпорядкована єдиній центральній владі (в цьому випадку - королівській).
Але постійні війни Фрідріха II розорили королівство, і у другій половині XIII ст. колись могутнє централізоване Сицилійське королівство вступило в період занепаду. Воно стало об’єктом зазіхань із боку французів (Анжуйська династія) і Арагону. У 1302 р. Сицилія потрапила під владу Арагону, а в Південній Італії (Неаполітанському королівстві) закріпилася династія Анжу. Тривала боротьба призвела до занепаду міст із колись розвиненою торгівлею та сільським господарством.
Держава розпалася на окремі феодальні володіння. Неаполітанські королі потрапили в залежність до флорентійських, генуезьких і венеціанських купців та банкірів. На Неаполітанське королівство висунув претензії король Арагону, який у 1442 р. домігся свого. Під владою Арагону Сицилія і Неаполітанське королівство мали короткий період стабільності, економічного і культурного піднесення.
2. Середньовічна Іспанія
Арабська Іспанія
У VII-VIII ст. весь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був завойований арабами. Європейці називали їх маврами - за назвою місцевості Мавританія у Північній Африці, звідки ті прийшли до Іспанії. На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від Арабського халіфату і заснували окрему державу - Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія перетворилася на найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси в Європу проникали досягнення арабської культури і науки.
За арабського панування Іспанія досягла небаченого розквіту. У країні, що завжди потерпала від посухи, араби запровадили систему штучного зрошування і вирощували рис, цукрову тростину, апельсини, лимони та інші нові культури. Відновилося видобування срібла, переживали піднесення ремесла. Купці везли з мусульманської Іспанії до інших країн шовкові та вовняні тканини, вироби з металу, шкіри, скла. Іспанські араби налагодили торгівлю з країнами Сходу, Візантією, Францією та Італією. Завдяки розвиткові господарства значно зросла кількість населення. Кордова - столиця халіфату - була в XI ст. найбільшим містом Європи. Його населяло близько 500 тис. жителів, тут було 113 тис. будинків, 3 тис. мечетей, 80 шкіл, 300 терм (лазень).
Халіфи влаштували тут найбільшу бібліотеку, що містила декілька сотень тисяч книг, і вищу школу, де навчалися тисячі студентів. До Кордови навіть приїжджали навчатися християни з інших країн Європи.
До наших часів збереглися пам’ятки архітектури, побудовані арабами в Іспанії: Кордовська мечеть, палац Альгамбра у Гранаді, палац Алькасар у Севільї та ін. Вони засвідчують дивовижне поєднання мусульманського та європейського архітектурних стилів.
Однак, поряд із великими досягненнями, у халіфаті поєднувалися національне гноблення та ісламізація (навертання до мусульманської віри) християнського населення.
Реконкіста. Створення Іспанського королівстваБоротьба за звільнення Іспанії від маврів розпочалася майже одразу після її поневолення. Центром цієї боротьби стало невелике королівство Астурія, що утворилося у горах на півночі Піренейського півострова. Згодом королівство отримало назву Леон, а ще пізніше - Кастилія (країна замків). Безліч збудованих замків стали опорою для просування на південь. Звільнення зайнятих арабами земель дістало назву Реконкіста (ісп. reconquista - відвоювання) і тривало приблизно вісім століть, аж до кінця XV ст.
Спочатку Реконкіста відбувалася з перемінним успіхом. У X ст., за правління халіфа Абд-ар-Рахмана, попередні успіхи християн ледь не було втрачено. Арабське військо під командуванням видатного полководця ал-Мансура («Переможець») за 20 років здійснило 50 вдалих рейдів у володіння християн.
Але вже наступного століття внутрішні негаразди халіфату, який розпався на декілька еміратів, дали змогу християнам під керівництвом короля Кастилії Альфонса VI звільнити давню столицю вестготського королівства Толедо.
Реконкіста одночасно була складовою наступу християнського світу, формою воєнної колонізації. Вирішальні її успіхи припали на XI- XIII ст., коли хрестоносці «звільняли» Палестину, а німецькі рицарі «наступали» на сході Європи. У визволенні Піренейського півострова від арабів брали участь не лише іспанці й португальці, а й рицарі з інших європейських країн. За рицарями, як і на сході Європи, йшли селяни, осідаючи на землях, завойованих мечами. Вони отримували особисту незалежність, а жителі визволених міст - самоврядування. Рицарі привласнювали величезні маєтки і палаци, що раніше належали мусульманам.
Цікаво знати
На цьому етапі Реконкісти уславився кастильський рицар Родріго Діас де Бівар (1043-1099). Він був полководцем у короля Кастилії Санчо II. За воєнну доблесть іспанці називали його Кампеадором (Войовник), а маври - Сідом (Господар). Сід поводив себе занадто незалежно і самовпевнено. То він служив королю, то, посварившись із ним, почав служити еміру Сарагоси, зрештою зі своїм відданим загоном захопив Валенсію і став її правителем. Після смерті Родріго Діаса маври повернули собі Валенсію, але його перемоги закарбувалися в народній пам’яті і знайшли своє відображення у поемі «Пісня про мого Сіда».
На визволеній від арабів території на початку XII ст. утворилися чотири християнські держави: королівства Кастилія, Арагон, Наварра і Португалія. Часом найбільш напруженої боротьби стало XII ст. Саме тоді Реконкіста перетворилась на священну війну християн проти мусульман, як і хрестові походи до Палестини. Для боротьби проти арабів, як і на Сході, були засновані духовно-рицарські ордени - Сант-Яго, Алькантара, Калатрава. Рицарські війська успішно наступали, примушуючи арабів відступати на південь півострова. Вирішальна битва відбулася біля Лас-Навас-де-Толоса в 1212 р. У 40-х рр. XIII ст. під владою арабів залишилася лише невелика територія Гранадського емірату.
Робота з документом
БИТВА БІЛЯ ЛАС-НАВАС-ДЕ-ТОЛОСА (1212 Р.) (ІЗ «ЗАГАЛЬНОЇ ХРОНІКИ»)
Благородний король дон Альфонсо наказав своїм писарям і чиновникам полічити всіх хрестоносців, що прийшли з інших країн, щоб знати скільки серед них рицарів, а скільки піхотинців... Серед тих, хто прийшов із-за кордону Іспанії, було рицарів 10 тис. і піхоти близько 100 тис. ...
Із міст королівства Кастилія прийшли до благородного короля дона Альфонсо багато добрих людей. Із великих міст і укріплених замків прибули численні загони, добре споряджені...
Благородний король дон Альфонсо спочатку зібрав ідальго і простих людей, своїх співвітчизників, і весь свій королівський двір і сказав їм: «Друзі мої, серед тих, хто зібрався, ви, мої співвітчизники і васали... Дивіться, друзі мої, якщо є серед вас такі, хто потребує коня і не має його, не має зброї або грошей, або мають потребу ще в чомусь, прийдіть до мене і попросіть, я все виконаю для кожного». І як він сказав, так все і виконав, і дав коней, зброю, гроші і навіть дав рицарські звання тим, хто його не мав, але був гідний...
Запитання до документа
1) Як відбувалася підготовка до вирішальної битви?
2) Визначте учасників Реконкісти.
3) Чи дає цей уривок із документа уявлення про те, як відбувалася Реконкіста?
На початку XIV ст. Реконкіста на понад 100 років припинилася. Держави, що утворилися завдяки Реконкісті, переймалися залагодженням внутрішніх проблем. Королівство Арагон основні свої зусилля спрямувало на встановлення контролю над Західним Середземномор’ям. Воно захопило Балеарські острови, Сицилію і Сардинію, а згодом і Неаполітанське королівство. У королівстві Кастилія всю енергію було спрямовано на боротьбу проти іновірців - мусульман та іудеїв. Королівство Португалія вдалося до освоєння просторів Атлантики та узбережжя Африки.
Благородний король дон Альфонсо наказав своїм писарям і чиновникам полічити всіх хрестоносців, що прийшли з інших країн, щоб знати скільки серед них рицарів, а скільки піхотинців... Серед тих, хто прийшов із-за кордону Іспанії, було рицарів 10 тис. і піхоти близько 100 тис. ...
Із міст королівства Кастилія прийшли до благородного короля дона Альфонсо багато добрих людей. Із великих міст і укріплених замків прибули численні загони, добре споряджені...
Благородний король дон Альфонсо спочатку зібрав ідальго і простих людей, своїх співвітчизників, і весь свій королівський двір і сказав їм: «Друзі мої, серед тих, хто зібрався, ви, мої співвітчизники і васали... Дивіться, друзі мої, якщо є серед вас такі, хто потребує коня і не має його, не має зброї або грошей, або мають потребу ще в чомусь, прийдіть до мене і попросіть, я все виконаю для кожного». І як він сказав, так все і виконав, і дав коней, зброю, гроші і навіть дав рицарські звання тим, хто його не мав, але був гідний...
Запитання до документа
1) Як відбувалася підготовка до вирішальної битви?
2) Визначте учасників Реконкісти.
3) Чи дає цей уривок із документа уявлення про те, як відбувалася Реконкіста?
Віхи
Реконкісти
|
Дата
|
Подія
|
|
1085 р.
|
Захоплення міста Толедо, яке стає
столицею Кастилії :
|
|
1147 р.
|
Захоплення Лісабона
|
|
1212 р.
|
Битва біля Лас-Навас-де-Толоса,
перемога об'єднаного християнського війська
|
|
1236 р.
|
Захоплення Кордови
|
|
1248 р.
|
Захоплення Севільї
|
|
1479 р.
|
Об'єднання Кастилії та Арагону в
єдине Іспанське королівство \
|
|
1492 р.
|
Взяття Гренади. Завершення
Реконкісти
|
«Утворення об’єднаного Іспанського королівства».
У 1479 р. унаслідок династичного браку Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського утворилося об’єднане Іспанське королівство. Щоб з’ясувати, якими шляхами відбувалося об’єднання, звернемося до схеми.
У XIV–XV ст. на Піренейському півострові існували держави - Кастилія, Арагон з Каталонією і Валенсією, Португалія, Наварра та останній оплот маврів на півострові Гранадський емірат. Після укладення шлюбного союзу між династіями Арагону і Кастилії, утворилася крупна монархічна держава, до якої увійшли Сицілія, Сардінія і Південна Італія.
У 1492 р. Фердинанд та Ізабелла звільнили від маврів Гранаду, а в 1512 р. приєднали Наварру. Спроба приєднати Португалію виявилася невдалою. Так завершилося об’єднання Іспанії.
Перемога Іспанії над еміратом у Гранаді означала завершення Реконкісти. Цього ж року Христофор Колумб відкрив Америку, що ознаменувало початок нового періоду всесвітньої історії.
У 1474 р. наступник арагонського престолу Фердинанд узяв шлюб із королевою Кастилії Ізабеллою. 1479 р., коли на престол Арагону вступив Фердинанд, вважається датою об’єднання двох королівств у єдину Іспанію. Проте процес реального об’єднання Кастилії та Арагону розтягнувся у часі. Частини держави суттєво відрізнялися. Фердинанд та Ізабелла активно взялися до формування єдиної держави із сильною центральною владою. Різні за характером - розумна, доброзичлива Ізабелла і хитрий, підступний Фердинанд - були єдиними у своєму релігійному фанатизмі та прагненні до абсолютної влади. Все, що заважало цьому, підлягало знищенню: іновірці, місцеві вольності, комунальні права, привілеї дворян тощо. Монархи активно підтримували священну інквізицію. Після зміцнення влади і наповнення скарбниці Фердинанд та Ізабелла розпочали виконання останнього завдання Реконкісти - завоювання Гранади - володіння мусульман на крайньому півдні Піренейського півострова.
Після нетривалої війни 2 січня 1492 р. над сторожовою вежею двору гранадських емірів було піднято іспанський прапор. Умови капітуляції емірату були сприятливими для арабського населення. Вони зберігали свою землю та віру. Проте з моменту завоювання всі обіцянки почали порушуватися. На землях Гранади шаленіла інквізиція, почалося насильницьке хрещення. Фердинанд та Ізабелла були фанатичними католиками. Вони навіть отримали від папи почесний титул - Католицькі королі. У 1502 р. Фердинанд та Ізабелла видали указ, згідно з яким кожен мавр або єврей повинен був або хреститися, або залишити Іспанію. Цей указ започаткував масовий виїзд із Іспанії маврів та євреїв, що призвело до занепаду торгівлі, ремесел, сільського господарства, до знелюднення багатьох теренів.
Ціною об’єднання Іспанії стали жертви інквізиції, сотні тисяч вигнанців та економічний занепад багатьох районів. Ці негативні наслідки на той час не були такими відчутними. Вони проявилися дещо пізніше - тоді, коли Колумб відкрив Америку, з якої до Іспанії ринуло стільки золота і срібла, що занепад економіки нікого не схвилював.
4.Підготуйте
розповідь про Флорентійську республіку та її правителів від імені одного з її
жителів.
Немає коментарів:
Дописати коментар