Після Берестейської унії 1596 р. православна церква в Україні опинилась під фактичною забороною. Але це не влаштувало більшість православних верств українського суспільства, що стали на захист рідної віри. І в 1620 р. вдалось її відновити. А згодом, у 1632 - легалізувати. Першим обраним митрополитом після Берестейської унії став Іов (Йов) Борецький. Але він не був визнаний Річчю Посполитою. Першим визнаним митрополитом стає Петро Могила. Який реформував церкву зсередини. І який дбав про авторитет і освіту православного духівництва.
Передумови унії
Від сер. 13 ст. православна церква на українських землях існувала в умовах литовсько-польської державності; була чинником збереження етнорелігійних традицій, культури та національної ідентичності. Водночас наростання кризових процесів і конфліктів у церкві (як між церковними братствами та єпископатом, так і в середовищі духовенства) обумовило визрівання ідеї унії серед ієрархії Київської митрополії. Однією з найбільших церковних проблем у 16 ст. стає світський патронат польських і литовських феодалів; роздавання королями «столиць духовних і хлібів духовних», тобто призначення на ієрархічні посади (єпископські, архімандритські, митрополичі, зокрема й на ключову для церкви Київську митрополичу кафедру) осіб світських, які прислужилися державі й королю, але не церкві. Тим порушувалися засадничі принципи виборності, соборності й соборноправності; церковні посади розглядалися найперше як джерело матеріальних статків. Деморалізація й розлад ширились і на нижчі щаблі церковного життя. Опір зазначеним тенденціям і спроби подолати зловживання церковнопосадовців спричинили конфлікти православних братств із вищими ієрархами церкви. Частина єпископату вбачала умовою подолання кризових процесів у православному середовищі та оздоровлення церковного життя укладання унії з Апостольською столицею. Ідея унії знайшла підтримку серед української світської та церковної еліти і як засіб зрівняння в правах з польською шляхтою та єпископатом.
Найдіяльнішими провідниками унії стали єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький та єпископ Володимирський і Берестейський Іпатій Потій. Король Польщі і ревний католик Сигізмунд ІІІ перебрав на себе функцію політичного гаранта підготовки та укладання унії. Ідею укладання унії всіляко підтримували польські єзуїти. Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Михайло Рогоза (1589–1599) тривалий час не міг визначитися з позицією щодо унії, але в підсумку підтримав цю ідею і відіграв вагому роль у підготовці собору в м. Бересті. Князь Василь-Костянтин Острозький, прихильник ідеї об’єднання церков, мав власне бачення унії, що, зрештою, привело його до опозиції.
Підготовка та укладання унії
Ґенеза унійної ідеї та її реалізація на перших етапах відбувалися у закритому, «кулуарному» форматі, що зумовило поширення стереотипів про її «змовницький» характер. Проект документу про умови унії Київської митрополії з Римо-католицькою церквою містив 33 Артикули (статті), які характеризували Київську митрополичу церкву як самостійну, незалежну і самодостатню для здійснення еклезіальних, сотеріологічних функцій.
Після схвалення Артикулів польським королем і папським нунцієм у Варшаві, черговий щорічний собор єпископів у м. Бересті ухвалив декрет про унію (01.06.1595). Наприкінці листопада 1595 єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій вирушили делегатами до м. Рима, де 17.11.1595 були прийняті Римським Папою Климентом VIII (1592–1605) і передали на остаточне затвердження документи — Артикули унії та Соборну грамоту.
Втім, бачення унії з боку Католицької церкви виявилося принципово інакшим — об’єднання з Київською митрополичою церквою як із рівноправною Церквою-сестрою на той момент вважалося неприйнятним. Згідно з католицькою еклезіологією, розвинутою після Тридентського собору (1545–1563), православні християни Київської митрополії могли бути прийняті в лоно Католицької церкви тільки за максимою «Extra Ecclesiаm nulla salus» («Поза Церквою спасіння немає»). Християни візантійської традиції після розколу 1054 оголошені такими, що перебували «поза правдивою Божою церквою» як схизматики. За дорученням папи Артикули були вивчені спеціальною комісією теологів і кардиналів, чий висновок був категоричним: єдність із Католицькою церквою не підлягає жодним умовам, адже поза нею ніхто не буде спасенним. Папська конституція «Magnus Dominus» («Господь Великий», 1595), що урочисто проголосила унію, зобов’язувала руських єпископів визнати, що вони, як і довірена їм паства, «не були членами тіла Христового» і «повинні повернутися, як заблукалі, до Римської Церкви, очолюваної наступником Христа на землі». Унія передбачала скасування канонічного підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархату, перехід у підлеглість до Папи Римського, визнання католицької догматики, але збереження візантійської літургійної традиції церковнослов’янською мовою та православної обрядовості.
Руїни церкви св. Миколая у 1840. Місце проголошення Берестейської унії. Художник Марцін Залеський
Церковний собор 09.10.1596, скликаний у церкві Св. Миколая в м. Бересті, мав офіційно проголосити унію. Проте собор одразу розколовся на два окремих собори – проунійний і антиунійний (або дизунітський — термін, що вживався на території Речі Посполитої на позначення православного духовенства і вірян, які не прийняли умови Берестейської унії). Проунійний єпископат убачав зміну церковної юрисдикції та перехід у канонічну підлеглість Святому престолу в Римі єдиним засобом виведення православної церкви зі стану глибокої кризи. При цьому вирішення церковних справ вважалося винятковою прерогативою духовної влади. Противники унії наполягали, що єпископат не може самочинно пристати на неї без згоди на те східних патріархів і скликання Вселенського собору, а також підтримки мирян; підтвердили свою вірність православному віросповіданню і Константинопольському патріархату.
Затвердження королем Сигізмундом ІІІ рішень проунійного Собору означало невизнання чинності альтернативного собору та перетворення православ’я на дискриміновану і гнану конфесію. Унія, проголошена 15.12.1596, вважалася обов’язковою для православних вірян на теренах Речі Посполитої.
«Берестейські події» розкололи церкву та суспільство. Частина православного духовенства і пастви не визнали унію; після висвяти у 1620 Єрусалимським патріархом Теофаном православної ієрархії, утворилося фактично дві паралельні Київські митрополії – православна і унійна (греко-католицька).
Значення унії
Питання наслідків та значення Берестейської унії
Ґенеза унійної ідеї та її реалізація на перших етапах відбувалися у закритому, «кулуарному» форматі, що зумовило поширення стереотипів про її «змовницький» характер. Проект документу про умови унії Київської митрополії з Римо-католицькою церквою містив 33 Артикули (статті), які характеризували Київську митрополичу церкву як самостійну, незалежну і самодостатню для здійснення еклезіальних, сотеріологічних функцій.
Після схвалення Артикулів польським королем і папським нунцієм у Варшаві, черговий щорічний собор єпископів у м. Бересті ухвалив декрет про унію (01.06.1595). Наприкінці листопада 1595 єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій вирушили делегатами до м. Рима, де 17.11.1595 були прийняті Римським Папою Климентом VIII (1592–1605) і передали на остаточне затвердження документи — Артикули унії та Соборну грамоту.
Втім, бачення унії з боку Католицької церкви виявилося принципово інакшим — об’єднання з Київською митрополичою церквою як із рівноправною Церквою-сестрою на той момент вважалося неприйнятним. Згідно з католицькою еклезіологією, розвинутою після Тридентського собору (1545–1563), православні християни Київської митрополії могли бути прийняті в лоно Католицької церкви тільки за максимою «Extra Ecclesiаm nulla salus» («Поза Церквою спасіння немає»). Християни візантійської традиції після розколу 1054 оголошені такими, що перебували «поза правдивою Божою церквою» як схизматики. За дорученням папи Артикули були вивчені спеціальною комісією теологів і кардиналів, чий висновок був категоричним: єдність із Католицькою церквою не підлягає жодним умовам, адже поза нею ніхто не буде спасенним. Папська конституція «Magnus Dominus» («Господь Великий», 1595), що урочисто проголосила унію, зобов’язувала руських єпископів визнати, що вони, як і довірена їм паства, «не були членами тіла Христового» і «повинні повернутися, як заблукалі, до Римської Церкви, очолюваної наступником Христа на землі». Унія передбачала скасування канонічного підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархату, перехід у підлеглість до Папи Римського, визнання католицької догматики, але збереження візантійської літургійної традиції церковнослов’янською мовою та православної обрядовості.
.jpg)
Руїни церкви св. Миколая у 1840. Місце проголошення Берестейської унії. Художник Марцін Залеський
Церковний собор 09.10.1596, скликаний у церкві Св. Миколая в м. Бересті, мав офіційно проголосити унію. Проте собор одразу розколовся на два окремих собори – проунійний і антиунійний (або дизунітський — термін, що вживався на території Речі Посполитої на позначення православного духовенства і вірян, які не прийняли умови Берестейської унії). Проунійний єпископат убачав зміну церковної юрисдикції та перехід у канонічну підлеглість Святому престолу в Римі єдиним засобом виведення православної церкви зі стану глибокої кризи. При цьому вирішення церковних справ вважалося винятковою прерогативою духовної влади. Противники унії наполягали, що єпископат не може самочинно пристати на неї без згоди на те східних патріархів і скликання Вселенського собору, а також підтримки мирян; підтвердили свою вірність православному віросповіданню і Константинопольському патріархату.
Затвердження королем Сигізмундом ІІІ рішень проунійного Собору означало невизнання чинності альтернативного собору та перетворення православ’я на дискриміновану і гнану конфесію. Унія, проголошена 15.12.1596, вважалася обов’язковою для православних вірян на теренах Речі Посполитої.
«Берестейські події» розкололи церкву та суспільство. Частина православного духовенства і пастви не визнали унію; після висвяти у 1620 Єрусалимським патріархом Теофаном православної ієрархії, утворилося фактично дві паралельні Київські митрополії – православна і унійна (греко-католицька).
Значення унії
Питання наслідків та значення Берестейської унії
1596 лишається одним із найдискусійніших серед дослідників, з огляду на комплекс породжених нею церковно-релігійних, національних, політичних проблем. Укладання унії потягло за собою один із найбільших релігійно-політичних конфліктів Східної Європи; істотно вплинуло на подальший розвиток Польської держави та державотворчі процеси на українських землях.
Сприятливі умови для розвитку греко-католицької церкви склалися в Галичині від кін. 18 ст.: церква поступово інтегрувалася в галицьке суспільство і постала як національна українська церква.
У 20 ст. унія стала важливим чинником національно-релігійного відродження українців і білорусів, сприяла етнічній консолідації українства.
Дискурс православно-унійної полеміки кін. 16–17 ст. потужно вплинув на проблематику і зміст вітчизняної філософської, богословської, правової думки.
Модерні оцінки Берестейської унії висловив провідний спеціаліст Ватиканської апостольської бібліотеки Вітторіо Пері на конференції «Берестейські читання» 01–06.10.1994 в Інституті історії Церкви Львівської Богословської академії. Підтвердивши, що з боку Римської курії Берестейська унія 1596 не розглядалася до 20 ст. як об’єднання двох церков – Римської і Київської митрополичої, В. Пері вказав на зміни, що сталися після ІІ Ватиканського Собору (1962–1965). Собор і Новий Кодекс канонів Східних церков підтвердили природу «Ессlesia syi juris» («Церква свого права») для східних церков. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) в сучасному канонічному праві Католицької церкви більше не вважається «сукупністю окремих вірних і єпископів, прийнятих до Римської Церкви», а визнана як Східна католицька церква sui juris у єдності з Католицькою церквою. Стратегія буття УГКЦ, на його думку, визначена «Баламандським документом» (17–24.06.1993), який окреслив шлях розвитку для всіх Східних католицьких церков як «відновлення єдності та спільноти» з усіма церквами, близькими за культурою, історією та церковною християнською традицією.
Сприятливі умови для розвитку греко-католицької церкви склалися в Галичині від кін. 18 ст.: церква поступово інтегрувалася в галицьке суспільство і постала як національна українська церква.
У 20 ст. унія стала важливим чинником національно-релігійного відродження українців і білорусів, сприяла етнічній консолідації українства.
Дискурс православно-унійної полеміки кін. 16–17 ст. потужно вплинув на проблематику і зміст вітчизняної філософської, богословської, правової думки.
Модерні оцінки Берестейської унії висловив провідний спеціаліст Ватиканської апостольської бібліотеки Вітторіо Пері на конференції «Берестейські читання» 01–06.10.1994 в Інституті історії Церкви Львівської Богословської академії. Підтвердивши, що з боку Римської курії Берестейська унія 1596 не розглядалася до 20 ст. як об’єднання двох церков – Римської і Київської митрополичої, В. Пері вказав на зміни, що сталися після ІІ Ватиканського Собору (1962–1965). Собор і Новий Кодекс канонів Східних церков підтвердили природу «Ессlesia syi juris» («Церква свого права») для східних церков. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) в сучасному канонічному праві Католицької церкви більше не вважається «сукупністю окремих вірних і єпископів, прийнятих до Римської Церкви», а визнана як Східна католицька церква sui juris у єдності з Католицькою церквою. Стратегія буття УГКЦ, на його думку, визначена «Баламандським документом» (17–24.06.1993), який окреслив шлях розвитку для всіх Східних католицьких церков як «відновлення єдності та спільноти» з усіма церквами, близькими за культурою, історією та церковною християнською традицією.
Немає коментарів:
Дописати коментар